Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

Дівчина палицею скинула зміюку, яка все ще звивалася в конвульсіях, у яму. Так само зробила й з маленькою огидною головою і лише тоді цілком усвідомила небезпеку, що загрожувала їй. По спині в Лаури побігли мурашки. Філіппе дивився на неї лагідними сонними очима. Дівчина в білому нагнулася й почала гладити його. Кіт заплющив очі й почав муркотіти.

— Ой Філіппе, любий мій Філіппе, — тепло і вдячно шепотіла дівчина.

Над замком западали сутінки. Полонянка попрямувала до своєї камери. На очі їй накотилися великі важкі сльози:

— Яка жорстокість, Філіппе! Яка жорстокість!

Вона думала про людину із шрамом.

4

У кімнаті, вибраній для нарад, схилилися над похідним ліжком дві постаті. В сутінках не розгледіти було їхніх облич.

— Шеф сьогодні сердитий, — почувся голос сухорлявого.

— Це я теж відчув. Мабуть, не виходить щось із розрахунками…

— Думаєш, це все через чабана?

— Може, й через нього. А може, й щось інше.

— Мені здавалося, що вони таки домовилися…

— Наче… Але хіба можна бути певним? А може, просочилося щось, може, сказав комусь?

— Телепень! Не міг він поговорити з нами трохи раніше…

— Зараз він клянеться, що ніде більше й словом не прохопився.

— Не знаєш, коли йому вірити! Нам слід остерігатися…

— Гадаєш, ми знайдемо що-небудь?

— Я впевнений! Шеф каже, що це ще не все. Це він узяв собі в голову, мов ідею фікс…

— Боюся, аби він не впоров якоїсь дурниці. Ти не думаєш, що все це пов’язане з дівчиною?..

— Я цілковито довіряю йому. Не забувай, що така робота нам не первина. Хіба забув? Нам завжди щастило.

— Однак усе тут мені здається дуже небезпечним. Кожної миті, на кожному кроці…

— Тс-с! Здається, хтось іде… — стишив голос чоловік із борсуковими очима.

— Тобі тільки почулося… Це, мабуть, у кімнаті…

— А зараз теж не чуєш? Тс-с! Не чуєш?

— Чую!

Відчинилися потайні двері, і в отворі з’явилась масивна постать чоловіка із шрамом.

— Один до мене з ліхтарем! Швидко!

Сухорлявий скочив з ліжка, схопив ліхтаря з ніші й подався слідом за чоловіком із шрамом. Борсукоокий залишився в приміщенні сам. Він скрадливими кроками підійшов до ніші з тайником, відчинив потайні дверцята й засунув туди руку. Дістав жменю золотих блискучих монет. Дотик до металу тішив його. Але ось він щось почув. Тоді швиденько поклав монети на місце, зачинив дверцята і впав на похідне ліжко.

Повернулися його товариші. Сухорлявий байдуже повідомив:

— Нема нічого.

У кімнаті знов запанувала тиша.

5

А в іншій кімнаті, в протилежному крилі замку дівчині в білому снився сон…

…Вона — у величезній білій залі з мармуровими стінами, посередині стоїть велетенська колона… Шлейф білої сукні спадає на мармурові плити. Великі залізні двері широко відчинені. Слуга в лівреї з золотими галунами віддано дивиться на неї маленькими борсуковими очима. В кутку покірно схилив голову високий чоловік із шрамом від лівого ока до кутика губів. Крізь прочинені двері долинає шум ходи, дзенькіт острог і голоси. Лакей з борсуковими очима зігнувся вдвоє і тихим голосом доповідає:

— Ваша величносте, прибули черешняки!

Володарка замку забула на мить про свій маєток, про своє становище і рушила до дверей назустріч гостям. Веселим гуртом у двері заходили черешняки… Здивована чорнява дівчина з косою… високий, дужий, ніби Геракл, юнак… низенький рум’яний хлопець, одягнутий у голубий, не по зросту, аж до п’ят фрак… потім ще дівчина, якої вона не знає… сухорлявий хлопець, тіло якого ніби створене для того, щоб носити парадний одяг… потім Віктор… Віктор не відводить погляду від схвильованих очей володарки замку… за ним кирпатий пуцьвірінок із скуйовдженим волоссям, очі якого ніби затягнуті тасьмою чорного шовку…

— Дозвольте, ваша величносте… — сказав слуга і дав знак чоловікові зі шрамом.

Щаслива володарка замку широким жестом подарувала свободу переможеному, що стояв, похнюпивши голову, в кутку зали. Потім глянула на гостей… але раптом серце її швидко закалатало. По мармуровій підлозі швидко й безшумно мчала вперед чорна стрічка… Володарка замку закричала…

Чоловік із борсуковими очима зупинився, почувши крик. З похідного ліжка на нього дивився палаючими очима кіт. Чоловік заховався за колону й почекав… По якімсь часі знову рушив. Промінь ліхтарика вихопив порожнину ніші… В закутку лежав паперовий пакетик. Промінь світла побіг по написаних великими літерами словах: «Перукарня „Гігієна“ — для черешняків». Чоловік помацав пакетика й здригнувся. Всередині була загорнута монета. Він погасив ліхтарика, сховав пакетик у кишеню й підійшов до похідного ліжка. Кіт ні на мить не зводив з нього очей. Чоловік зупинився за крок перед нерухомим, але напруженим, наче лук, котом, перед палаючими, мов жар, очима. Він глянув на ліжко, де спала дівчина в білому. Простягнув руку… Філіппе метнувся вгору і впився в неї кігтями. Рука перелякано смикнулася назад. Швидко, але безшумно чоловік із борсуковими очима вискочив через потайні двері з приміщення.

Дівчина в білому снила… Філіппе накинувся на чорну огидну стьожку й відкусив їй голову.

Було вже, мабуть, за північ. Але в наметі над руїнами ніхто з черешняків не міг заснути. Усі думали про події минулого дня. Той прихований у стелі люк не вів, як вони уявляли або хотіли, до хтозна-яких нечуваних відкриттів. Вони вийшли через нього до брудної кімнатки, схожої на голубник, стіни якої ряхтіли іменами й датами — і то зовсім недавніми. Сільська дітвора взяла собі, очевидно, за звичай гратися там у піжмурки в святкові дні. Обстежили вони й