Читати книгу - "Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська"

Арід досі стоїть на пагорбі. Він щось творить із простором, я відчуваю, як вібрує повітря навколо, тремтячи й переливаючись чудернацькими викривленнями. І мені відчайдушно хочеться, щоб у куарда вийшло, щоб він там не робив.

Але лишається тільки чекати. І зайнятися хоча б тим, що я можу, навіть якщо це потім не знадобиться. Сподіваюся, що не знадобиться.

Сковзнувши з валуна, що став непереборною перешкодою для нашого вагончика і спостережливим пунктом для мене, я обережно розминаю руки-ноги, з радістю відзначаючи, що тіло вже чудово мене слухається, що я справді майже не постраждала, хоч це і видається неймовірним, після пережитого жаху.

Так. З чого почати? Потрібно акуратно перебрати й скласти все, що ми маємо, обережно розвідати територію поруч, можливо зібрати хмиз для багаття. Ніч вже близько, судячи з висоти сонця, і якщо нам доведеться тут ночувати, то може стати дуже холодно. Добре, що я захопила із собою запальничку… Ще було б чудово воду знайти питну. У мене з собою тільки фляга і та пляшка, яку я купила у торговця на набережній. Цього надовго на двох не вистачить.

Почну з цих завдань, а там вирішу, що далі...

Визначившись з діями, я вже збираюся обійти вагончик, щоб попрямувати у бік низькорослих дивно покручених дерев, з іншого боку від нього, але наостанок кидаю ще один погляд на Аріда. Відчуваючи цілком зрозумілу для людини психологічну потребу переконатися, що той, з ким я потрапила в цю неприємну пригоду, знаходиться на своєму місці й нікуди не подівся, залишивши мене одну.

І зупиняюся, як укопана, побачивши, що чоловік стоїть на одному коліні, стомлено упираючись руками в землю і важко дихаючи.

Це настільки не в'яжеться з тим уявленням про могутнього, непереможного й абсолютно впевненого у собі куарда, яке у мене вже склалося, що серце буквально стискається від страху.

Що з ним? Він все-таки постраждав? Ой ні, ні, ні! Тільки не це! Будь ласка!

Перш ніж я встигаю задуматися, бігом кидаюся на пагорб, поки навіть не маючи уявлення, чим зможу йому допомогти. Але вже майже добігши до чоловіка, змушую себе зупинитися за кілька метрів від нього. На курсах з надання першої допомоги, які я закінчила рік із лишком тому, нам дуже ретельно вбивали у голови, що слідувати інстинкту і кидатися навмання до можливого постраждалого не правильно – так можна й самому постраждати. А тут ще й нелюдина. Звідки мені знати, які у нього захисні реакції.

– Аріде? З вами все гаразд? – обережно кличу я куарда, від хвилювання переступаючи з ноги на ногу.

Його тіло раптом здригається, а пальці рук різко стискаються, загрібаючи землю з кам'яною крихтою. Кілька секунд він мовчить, а потім повільно підіймає голову, і з бездонних чорних очей на мене дивиться голодна хижа безодня. Ой-ой.

Куард з помітним зусиллям підіймається на ноги, вирівнюючись на повний зріст. Матінко, який же він величезний і моторошний зблизька.

– А якщо не гаразд, Васю? – своїм страшним утробним голосом цікавиться Арід. − Що ти будеш робити?

− Я спробую вам допомогти, − відповідаю впевнено.

Адже він мене врятував, прикривав собою. Я точно не вижила б у тій м'ясорубці, не захисти він мене своєю силою. Значить, і я мушу йому допомогти, чим зможу.

– І на що ти готова, щоб мені допомогти, Васю? − вкрадливо запитує куард, роблячи крок до мене.

– А вам потрібна допомога? − я дуже-дуже намагаюся, щоб мій голос не тремтів. Та й не зробити крок назад мені коштує величезних зусиль. От навіщо він мене лякає?

− Можливо. Якщо ти щиро і добровільно хочеш… допомогти, – чоловік неквапно насувається, наче даючи мені шанс втекти. А може, просто занадто знесилений і тому так повільно рухається.

А в мене просто ступор настає. Він… він що має на увазі те, що я думаю? Хоче, щоб я з ним… тут? Зараз? З вдячності? Але… але… я не можу так. Я ж ніколи й ні з ким... а він... ні, я не можу! Чи можу?

Чоловік мене від смерті врятував. Буквально. Може він усю свою енергію вичерпав, щоб ми живі залишилися? А потім ще й намагався нас звідси витягти... судячи з усього, марно.

Виходить, я щойно тут міркувала, що не вижила б без його захисту, а коли дійшло до справи, даю задній хід? Фу, як лицемірно, Вася. Це лише секс. Лише втрата незайманості. І навіть із чоловіком, який мене фізично дуже сильно приваблює. Подумаєш.

Ну і що з того, що я надто заморочена в цьому плані й хотіла вперше зробити це з коханим? У такій кризовій ситуації можна і поступитися своїми принципами.

Я підіймаю погляд на куарда, який підійшов вже зовсім близько, намагаючись якщо не почуватися впевненою, то хоча б виглядати. Арід, нависаючи наді мною, немов до дна душі пропалює проникливим темним поглядом. І мовчить, явно не збираючись полегшувати мені мій вибір. Не збираючись просити й переконувати.

Мені що, може доведеться ще й самій просити його зайнятися зі мною сексом для енергетичного підживлення?

− Що я можу зробити для вас? − нарешті виштовхую з себе це неможливо-складне питання, відчуваючи, що червонію вся, як помідор. Не думала, що вмію так.

Ще кілька секунд Арід мовчить, не відповідаючи, вивчаючи моє обличчя. І коли мене вже починає трясти від хвилювання, вимовляє незворушно:

– Поцілуй мене, Васю.

Ек-хм, тобто як? Я тут уже до іншої відповіді приготувалася.

− І все? − виривається в мене приголомшене.

Може, він має на увазі спочатку поцілувати? А потім не лише поцілувати. Ну не міг цей куард не прочитати в моїх думках, що я згодна на те, що йому потрібно.

– І все, Васю. Якщо ти мене зараз із щирим бажанням та задоволенням поцілуєш, добровільно ділячись своєю енергією, цього вистачить, щоб достатньою мірою відновити мої сили, – посміхається куард. − А те, що ти так самовіддано зважилася мені подарувати, я сподіваюся з часом отримати від тебе не як подяку. 

Мені здавалося, що почервоніти більше просто нереально, але зараз мої щоки буквально палають. І найгірше усвідомлювати, що до сорому, який я зараз відчуваю, домішується ще й дещиця справжнісінького розчарування. Здається, не лише через вдячність мені хотілося зайнятися з ним лікувальним сексом. От не чекала такого від себе. З цим куардом я взагалі часом сама себе не впізнаю. Але якщо він відмовився, то сам собі лікар. Хоче поцілунок? Буде йому поцілунок.