Читати книгу - "Право на другий шанс, Тая Смоленська"

Упевнившись, що Артем пішов, я виглядаю в коридор, тихо прикриваю за собою двері і краду до своєї квартири. Мені все здається, що ось зараз колишній чоловік вийде з-за рогу і виявить мою брехню. Але він не з'являється, чутно лише як працюють ліфти. 
 
Вдома тихо. Я клацаю вимикачем, натикаюся очима на своє відображення в дзеркалі. В очах гарячий блиск, шкіра блідого відтінку. Губи червоні від того, як часто сьогодні я прикушувала їх. 
 
Няня спить у вітальні на дивані, сонно тре очі при моїй появі. Я кивком вітаю її і тихо дякую, що залишилася на ніч. 
 
Прямую в душ, щоб змити з себе тягар сьогоднішнього дня, потім же йду в дитячу кімнату. Завмираю біля ліжечка дочки. Довго дивлюся на неї в тьмяному світлі кбра. Розташовуюся на кушетці біля вікна, йти до себе не хочу. 
 
На свій подив засинаю майже миттєво. Позначається  чи то пережитий стрес, чи то втома, чи те що я майже добу не спала. 
 
- Мамо! Мамо! Мамо! - прокидаюся від дитячого голосочком і на моєму обличчі з'являється посмішка. 
 
- Привіт, сонечко. А хто це у нас так рано прокинувся? 
 
Насправді на годиннику вже дев'ята ранку, але якщо врахувати що я поспала всього кілька годин, то для мене ще рано. Аня у мене справжня соня. Спокійна і стримана дівчинка. Не знаю в кого вона пішла характером, тому що ми з Артемом вибухові. 
 
- Ходімо, будемо снідати, - дістаю її з ліжечка, швидко змінюю памперс і йду на кухню. 
 
Няня пішла вранці, я дала їй відпустку на тиждень, тепер я вільна від усіх справ і зможу зі своєю малою провести кілька днів.                        
 
Поки я варю кашу, п'ю каву і переглядаю новини, Аня знаходить в ящику з іграшками фігурки тварин і розкладає їх на підлозі.             
 
Ранок сонячний, теплий. Нічні кошмари позаду. Як і Артем. Він швидше за все розсердиться коли не знайде мене в сусідній квартирі, зате нам з Анею спокійніше буде.                    
 
Я вирішую прислухатися до поради колишнього чоловіка і кілька днів не з'являтися на вулиці. Але не тільки через Миколая. Частково і через самого Артема. Не хочу щоб ми побачилися. Тому весь день намагаюся чимось зайняти нас з Анею і злякано здригаюся, коли лунають якісь удари зовні квартири. 
 
Я прислухаюся до звуків. На носочках крадуся до вхідних дверей, притуляюся до вічка і серце пропускає удар. Тому що по ту сторону від мене стоїть Артем. З усією сили тарабанить кулаком по дверях Вікторії, скоріше за все втомився тиснути на кнопку дзвінка.                                           
 
Я майже не дихаю. Навіть крізь неясне зображення видно наскільки він злий. Артем перестає стукати, вертить на всі боки головою, потім дістає з кишені мобільний телефон, когось набирає. Прикладає телефон до вуха і в цей момент десь у вітальні починає дзвонити мій мобільний. 
 
От чорт!                                   

Я біжу до дивану, ставлю на беззвучний, а після третього дзвінка взагалі відключаю телефон. 
 
Знову повертаюся до вхідних дверей, але коли дивлюся у вічко, то Артема поглядом вже не знаходжу. 
Ну, слава богу, пішов.                                 
 
До кінця дня я перебуваю в страшному напруженні, мені все здається що колишній чоловік ось-ось дізнається де я живу насправді. Три роки конспіруватися, щоб ось так нерозумно спалитися. 
 
Десь близько шостої вечора, коли у мене виходить трохи розслабитися в коридорі знову чується шум і метушня.                               

Артем повернувся. Упертий.                  
 
Але повернувся не один, а з якимось худорлявим хлопцем.                        
 
Артем кілька хвилин тисне на дверний дзвінок, парочка наполегливих гучних стукотів в двері, а потім він без слів киває хлопцю і той стає на коліна перед вхідними дверима, дістаючи з рюкзака інструменти.                               
 
Вони що ... зібралися зламати замок?                    
 
Мої припущення виявляються вірними. Хвилин п'ять і Артем зникає з поля мого зору. Я починаю нервувати ще більше. Чорт, тепер доведеться якось непомітно змінити на дверях поруги замки. А ще Артем напевно зрозуміє, що квартира не моя.                        
 
Я майже злилася зі своїми дверима білосніжного кольору, коли Артем нарешті залишає сусідню квартиру. 
 
- Закривай назад, оплату скину на карту, - зло кидає він і різкими кроками направляється в бік ліфтів.  
 
Зрозумів все. Головне, щоб не здогадався, що я насправді живу в цьому будинку. Всього лише в сусідній квартирі.                                 
 
- Мама, - смикає мене за поділ сукні Аня, привертаючи до себе увагу.          
 
Я опускаю погляд вниз, натикаючись на такі ж очі як у мене. Як же все-таки добре, що Аня ні краплі не схожа на батька.              
 
- Так, так, мама з тобою пограє, сонечко. Вже йду.         

Наступний день проходить без пригод, на третій я все ж наважуюся виглянути зі своєї схованки. Вдома закінчилося молоко, та й сміття потрібно б викинути. Заходжу в ліфт з прогулянковою коляскою, поки йду до супермаркету  озираюся на всі боки. Не знаю кого боюся більше: Миколу або Артема. Але ні з одним з них зустрічатися не хочеться. Хоча про другого я думаю набагато частіше, ніж потрібно.                             
Своєю появою Артем потривожив рану, яка давно зажила. А ось тепер знову запалилася, даючи про себе знати.                                   
 
Вранці наступного дня мені дзвонить прораб з одного з об'єктів. Замовники були на об'єкті і стверджують, що постачальники привезли не ту плитку. Чорна мала бути з золотими прожилками, а насправді виявилася з білими. І найгірше, що плитку вже почали класти на стіни в санвузлі. Ось так називається не проконтролювала і все пішло до біса. 
 
- Потрібно щоб ти приїхала, Поліна, замовники в гніві, вимагають щоб ти залагодила це питання. 
 
- Чорт, Іван, як же не вчасно. Я няню відпустила, а з дитиною їхати не хочу, напевно зараз будемо вислуховувати багато «хороших» слів на свою адресу.                                        
 
- Залишиш її з хлопцями у дворі, - пропонує він.