Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Ліс рідшав. За ним лежав Момотовий берег, а там уже до Мурзинців — палицею кинути.

Все-таки тут рай, подумав Карпенко. Треба у відпустку приїхати сюди з дружиною й дітьми. Як маю вештатись по курортах, то краще вже відпочити хоч раз у Мурзинцях, пожити в якоїсь бабусі — ліс і річка під боком, свіженьке молоко, фрукти...

Він вийшов на Момотовий берег, за яким починались Орлянські горби, порослі кущами терну й ліщини. Берегом розбрівся табун рябеньких телят, вони ліниво скубли траву — видно, були не голодні, бо паша тут завжди росла соковита. Щороку від весни й до пізньої осені на Момотовому березі випасали колгоспних телят, і загорода була поруч, під узгірком, щоб не заливало у дощ водою, — ген вона й тепер там. А біля неї солом’яний пастухів курінь.

Карпенко всміхнувся. Колись у тому курені ціле літо жив Пахом. Дивакуватий чоловік був. Прибився до села десь отам по війні, оселився в порожній хаті (у ній звікувала свій вік баба Пачолчиха) і напросився в колгоспі пасти телят. Відтоді більш ні за що й не брався. Жив самотиною, ніхто навіть не знав його справжнього імені, і старе й мале прозивало Пахомом. То, було, жене він табун через усе село, аж курява встає, вихльостує замашним батогом і: «Пахо-о-ом!» — кричить. Сухорлявий, гачкуватий, чимось схожий на горобця, він метушився, вимахував ліктями, мов той горобець крильцями. От тільки висвистував — точнісінько соловейко. Зморщить своє дрібненьке, трикутне личко — чорнюще, як у сажотруса, — напне нижню губу і витьохкує. А дітвора біжить позаду: «Пахом! Пахом!» — дражниться, потім — навтікача. Бо страшнувато, хто його знає, що в того Пахома в голові. Дорослі й ті не знають. Мовчкуватий він.

Карпенко пригадує, лякав його батько: «Як ти, ледащо, погано вчитимешся, то нічого з тебе не вийде. Підеш до Пахома. Будеш із ним бичкам хвости крутити. Ото твій інститут».

Він часто нагадував батькові ті слова. Навіть уже захистивши кандидатську, сміявся: «А пам’ятаєш, та’, як ти мені казав: підеш до Пахома бичкам хвости крутити? Не вийшло по-твоєму».

Та він і тоді, малим ще, знав: такого не буде, то батько тільки лякає. Бо й інші люди, якщо хотіли когось підкусити, казали: «Твоє місце коло Пахома, більше ти ні на що не здатний». І ця зла приказка, мабуть, докотилася і до самого Пахома. Бо прорізався у нього один, як тоді називали, заскок.

Це, було, прийде Пахом до лавки «під мухою» (правда, траплялося таке лише на великі свята), перехилить іще скляночку червоного бочкового вина і дивиться, дивиться вузенькими очками на людей, ніби хоче вгадати, що хто про нього думає. Отак мружиться, поки котресь візьме та й спитає: «Чого ти, Пахоме, витріщився на мене, наче я теля в тебе вкрав?» А Пахомові тільки цього й треба. Підбіжить до того, підстрибне, як горобець, ухопить за барки й спитає:

— А ти знаєш, хто я?

— Знаю: Пахом.

— Ні чорта ти не знаєш, — скаже Пахом і вийде з лавки.

І ще був один випадок, що й досі стоїть перед очима. Привіз якось Пахом кіньми кізяк на паливо. Скидав у дворі, і баба Тодоська запросила його до хати, налила, як годиться, чарку, поклала на столі кусень сала. Пахом випив, занюхав хлібом, узяв те сало й порізує на маленькі шматочки. А руки ж чорнющі, аж сиплеться з них. Малий Карпенко тоді до баби: «Щоб ви мені більше не різали хліб тим ножем, я його викину! Ви бачили, які в нього руки?!» А баба: «Чого ти, чого? Хіба хліб не з чорної землі росте?» Розмова була у сінях, і раптом відчинилися хатні двері й вийшов Пахом. Не сказав нікому ні слова, сів на підводу й поїхав. На столі лишилося недоїдене сало.

...Карпенко переходив Момотів берег, телята задирали голови й дивилися на нього великими цікавими очима, наче хотіли спитати: «А це що за птиця?» Хто їх тепер пасе? Він вирішив заглянути в курінь — може, котрийсь із його колишніх товаришів пішов «бичкам хвости крутити», то чому б не поговорити з ним, не розпитати, куди позакидала доля отих хлопчаків, що виросли у мурзинському поросі. Тоді вони мріяли стати льотчиками, чомусь усім кортіло літати, але ж не всім дано крила... Не всім. Це йому, Карпенкові, пощастило в житті, а комусь, може, довелося замінити Пахома. От і став його аеродромом ось цей курінь. Правда, й Карпенко зараз не проти посидіти в ньому, відпочити в холодочку. Як-не-як, а натрудив ноги.

— Є хтось у цій хаті? — гукнув, підходячи до куреня.

Всередині щось заворушилося, закректало, потім звідти нагинці виглянув сухенький чоловічок. Карпенко аж заточився. Перед ним був Пахом. Те ж чорнюще трикутне личко, вузенькі очка, чимось схожий на горобця. Чудасія! Він, Карпенко, за ці роки уже встиг полисіти, розтовстіти, нажити виразку шлунку й тахікардію, а Пахом яким був, таким і лишився.

— Заходьте, — сказав пастух, і Карпенко впізнав його голос. Пахом вийшов із куреня, глянув на телят і ще й затьохкав до них по-солов’їному, наче хотів розвіяти Карпенкові сумніви. Потім повернувся до гостя.

— Здалеку? — спитав тихо.

— Та не так, щоб дуже, але з дороги. — Він аж сам собі здивувався, як це вийшло у нього по-мурзинському.

— Спочиньте.

— Спасибі. — Карпенко дістав носовика, витер залисини, осмикав на собі сорочку, що прилипла до тіла. — Передихну трохи.

Пахом пропустив його в курінь, зайшов сам і сів навпроти Карпенка, примруживши гострі очка.

— Куди? — спитав.

— Що?

— Направляєтесь.

— Та куди... — зам’явся Карпенко. — В Орли. — Він назвав сусіднє село. Наче боявся, що, коли скаже правду, Пахом упізнає його і пригадає той випадок.

— В гості?

— Ну.

Вони примовкли. Десь у соломі застрекотав цвіркун.

— А ви, мабуть, із Мурзинців? — осмілів Карпенко.

— З Мурзинців.

— Я декого знав із вашого села.

— Орли близько.

— Жила коло вигону баба Тодоська.

— Нема вже баби, — сказав Пахом глухим голосом. — І хати нема.

— І хати?

— Добра людина була.

— А що ж із хатою?

— І других людей любила. А як виїхав син із невісткою в город, то змінилася на очах. — Пахом говорив мовби сам до