Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Пахом притих. Сумно всміхнувся й закліпав, ніби стримував сльозу. Видно, згадка про бабу Тодоську навіювала йому щось дороге. Він огорнувся тим спогадом, застиг і забув про гостя. Потім кинувся як зі сну.

— А у вас в Орлах, мабуть, мати?

— Ні. Так, родичі.

— Теж треба провідать.

— Треба.

— Це ж ви голодний з дороги? — заметушився Пахом. — У мене тут є дещо. — Він узяв полотняну торбинку, поспіхом діставав звідти хліб, прижовкле сало, огірки і складав на газету.

— Спасибі, я не голодний, — сказав Карпенко.

Він дивився на Пахомові руки, ті самі руки — немов покриті чорною лускою. Пахом перехопив його погляд і раптом завмер, зіщулився, перестав мацати огірки.

— Воно не таке, щоб дуже... та все ж таки наїдок, — промимрив Пахом.

— Ні, якраз те, що треба, тільки я не голодний, — сказав Карпенко. — Води хочеться.

— Я п’ю з озерця. У лісі. Так що води немає. — Пахом ще дужче потемнів на лиці і мовчки став збирати харчі назад у торбинку.

Карпенко підвівся і взяв важкий жовтий портфель. Його замочки блиснули в темному курені, як дзеркальця.

— Дякую за гостинність.

— Вибачайте, — сказав Пахом, не ворухнувшись.

Треба йти, думав Карпенко. Не зоглядишся, як і вечір застане.

І раптом зринуло: а куди йти? До кого? Баби Тодоськи нема, і хати нема.

Ніхто його тут не жде.

А вдома роботи непочатий край.

Подивився на ліс, на берег — і годі.

Його ждуть важливі справи. Немає чого вішати носа, треба робити своє діло, і він робитиме його, навіть якщо доведеться розбити лоба. Прогулявся — і досить. Зараз він вийде лісом на дорогу, зупинить попутну машину — і ввечері буде вдома.

Карпенко рушив через Момотів берег до лісу. Прогулявся — і годі, сказав собі ще раз. Теж мені трагедія — на рік затягнеться захист. В інших і того немає, а живуть і лиха не знають. Та що там в інших! Взяти хоча б оцього Пахома. Що він бачив? Просидів цілий вік у курені і, крім телят, нічого не знав. Усе життя пробабрався в кізяках, щодня одне й те саме, одне й те саме. Карпенко збожеволів би на його місці. А Пахом, бач, живе...

Раптом позаду затьохкав соловейко. Карпенко озирнувся.

«Еге-е-е-ей!» — навздогін йому біг Пахом. Кумедно так вистрибував, махаючи ліктями, як горобець крильми.

Що він надумав? Мабуть, хоче сказати, що до Орлів треба йти не лісом, а ген через ті горби. Наївний чоловік. Карпенко скаже йому, що тільки нап’ється з озерця, а потім уже піде на Орли. Навіщо цьому бідоласі чуже горе?

Пахом вистрибує все ближче і ближче. Карпенко зупинився, а той біжить щодуху, наче його щось укусило. Ось він уже поруч. Чорне трикутне личко пересмикується від натуги, дрібно тремтить нижня губа, гострі очиці майже впритул дивляться у Карпенкові здивовані очі — і той раптом відчуває, як на спині холонуть краплини поту.

— А... — Пахомова рука сіпнулась до його грудей і повисла в повітрі. — А ти знаєш, хто я?..

Моя Ганя не така

Це вперше, відколи оженився, Іван Сухоручко вибрався з вудками до води, та й то воно вийшло якось не по-людському: надулася дружина Ганя, хоча й не здогадувалася, що його тягне до річки; казала, що рибалка з Івана нікудишній і взагалі — він живе чужим розумом.

Раніше Ганя так не думала, все почалося після того, як Іван поміняв роботу зубного техніка на директора краєзнавчого музею (заочно закінчив історичний), і хоч тепер мав посаду, можна сказати, інтелігентнішу, проте в заробітку втратив.

А як навчався Іван в університеті, то Ганя не могла нахвалитися чоловіком. Пишалася, коли він десь на людях розповідав про Олександра Македонського чи вавилонського царя Навуходоносора. Від Гані часто можна було почути: «Це треба спитати у Вані» або «Це Ваня знає». Тепер же чоловікові оповіді якось ураз нагнали Гані оскому, могла ні сіло ні впало перебити його на півслові: «Ну ти, Македонський! Лучче б цвяха забив у стіну, як маєш ото розбалакувать». При цьому в Ганиному роті погрозливо зблискувала золота коронка, яку Сухоручко склепав ще як працював у протезній майстерні, а скельця Іванових окулярів туманіли, і він брався до якоїсь жіночої роботи, бо й справді йому легше було помити посуд, аніж забити цвяха так, щоб той не зігнувся. На Ганю не ображався, хіба що брало за живе оте її «Македонський», яке аж ніяк не приставало до Івана, чоловіка тихого й сумирного, як мураха.

Але то — дрібниці. Якщо десь у гурті чоловіки скаржилися на своїх жінок, Іван здивовано зводив угору тоненькі дівчачі брови й казав: «А моя ні, моя Ганя не така».

От і зараз, ідучи лісом до річки, усміхався сам до себе, що яка ж вона чудна, його Ганя. То спершу розприндилася, а потім наче й зраділа, що він іде «на рибу», бо свіженька юшечка таки не завадить у хаті.

А без риби Іван не повернеться. Знав надійну місцину, — це коло дядька Комара, чия хата відірвалася од хутора, що тулився над річкою, і дядько поживав у ній паном діло. Сам так любив казати про себе (Іван, як був нежонатим, часто до нього навідувався): «Живу, Іванцю, як пан. Той має машину, той купу грошей, а я найбагатший. Річку маю!»

Он його хата, на горбку, — хоч і вітри продувають, зате весняна повінь не підточує. Комарихи, видно, немає вдома, бо стриміла б на городі, а дядько мусить бути: то взимку він кочегаром працює в райцентрі, а влітку — ні, влітку він річку глядить.

Тільки-но загарчав собака в дворі, як і сам господар став на порозі. Вийшов назустріч Іванові — сухорлявий та чорний з лиця, мов косар у жнива, — і поштиво зняв картуза-оладка, виказуючи своє шануваннячко:

— То це ти, Іванцю, рибалить зібрався?

— А клює?

— Ще й як! Вчора тут хлопці ваші, з містечка,