Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Ах, розпрощатися з усім цим означає таке велике розчарування. Але саме в розчаруванні справджується обіцяне, обіцяне справджується через розчарування, через біль, тому спочатку треба пройти крізь пекло: доки не побачиш, що існує набагато глибший шлях до любові, і краса не зростає на цьому шляху. Існує лиш Бог, і всі суперечності існують всередині самого Бога, тож між ними й Богом нема суперечності.

Ох, всередині мене так болить відпустити все те, що для мене було світом. Покидати — це таке суворе й агресивне ставлення, що людина, яка відкриває рот для того, щоб сказати про те, що покинула, має бути заарештована та ізольована від зовнішнього світу — я сама волію вважати себе тимчасово відстороненою від себе, ніж мати мужність повірити в те, що все це — правда.

— Дай мені руку, не покидай мене, клянуся, я теж не хотіла: я також добре жила, я була жінкою, про яку можна було сказати «життя і кохання Г. Х.». Я не можу описати словами, якою була система, та я жила в системі. Ніби я була створена тим, що мене ж обмежує: це як біль живота, бо якби його не було, я б також втратила прекрасну надію на те, щоб колись позбутися болю в животі: моє колишнє життя було потрібне мені, бо саме через те, що воно було погане, я змогла насолоджуватися уявлянням надії, яку без такого життя я б не мала змоги пізнати.

І тепер я ризикую усією викоханою надією заради настільки більшої реальності, що я прикриваю очі рукою, тому що не можу опинитися віч-на-віч з надією, яка може справдитися так швидко — і навіть раніше, ніж я помру! Набагато раніше, ніж я помру. Мене також обпікає це відкриття: що існує мораль, в якій краса — це величезна страхітлива поверхневість. Тепер те, що мене приваблює і кличе мене — інертність. У мене є тільки цей екстаз, який уже також не є тим, що ми називали екстазом, адже це і не кульмінація. Але цей екстаз без кульмінації є інертністю, про яку я кажу.

Ох, говорити зі мною і з тобою — це німота. Говорити до Бога — це найніміше з того, що існує. Я знаю, що для тебе це звучить сумно, і для мене також, адже я все ще залежу від приправи цього слова. І саме через це німота мене непокоїть, ніби скрута.

Але я знаю, що маю зректися себе: взаємодія з матерією має відбуватися через шепіт, а щоб говорити до Бога, я маю скласти роз’єднані склади. Моя потреба постала з того, що я втратила нелюдське — мене вигнали з раю, коли я стала людиною. І справжня молитва — це німий нелюдський ораторій.

Ні, я не маю піднестися через молитву: я маю, наповнена, перетворитися на яскраве ніщо. У тому, про що я говорю до Бога, не має бути сенсу! Якщо в цьому є сенс, то це тому, що я роблю помилку.

О, зрозумій мене правильно: я нічого не забираю від тебе. Натомість вимагаю від тебе. Знаю, що здається, ніби я відмовляюся від твоєї і своєї людяності. Але все навпаки: чого я прагну — то жити тим першопочатком, споконвічним, яке й привело до того, що деякі речі сягнули того рівня, на якому прагнуть бути людьми. Сама ж я хочу жити, як те найскладніше, що є в людині: жити як зародок нейтральної любові, адже саме із цього джерела почало народжуватися те, що згодом спотворилося в сентиментальностях до такої міри, що в самій серцевині було задушене збагаченням і розчавлене всередині нас людською лапою. Ця любов набагато більша за ту, якої я вимагаю від себе: це настільки величніше життя, що в ньому навіть нема краси.

Тепер я маю ту важку мужність, яка болить мені, як плоть, що змінюється під час пологів.

Але ні. Я ще не все розповіла.

Не зовсім так, що я збираюся зараз розповісти — це все, що лишилося. У цій моїй розповіді мені самій бракує набагато більше: наприклад, не вистачає батька і матері; я досі не мала сміливості вшанувати їх; бракує й стількох принижень, які я пережила і не згадую про них, бо покірний лиш той, хто cкромний, і замість говорити про приниження я маю говорити про те, як мені не вистачає покірності; а покірність — це набагато більше, ніж почуття, це реальність, на яку дивишся з хоча б трохи здоровим глуздом.

Лишилося ще багато про що розповісти. Але є дещо, що конче треба сказати.

(Що я знаю напевне: якщо дійду до кінця цієї історії, то не завтра, а сьогодні їстиму і танцюватиму в «Топ-Бамбіно», мені конче потрібно веселитися і відволіктися. Я одягну нову синю сукню, яка робить мене худішою і виразнішою, зателефоную Карлосу, Жозефіні, Антоніо, я вже й не пам’ятаю, хто із цих двох чоловіків, як я думала, був закоханий в мене, чи обидва були, я їстиму креветки і не думатиму ні про що, і я знаю, чому їстиму креветки, сьогодні, сьогодні ввечері моє повсякденне життя відновиться, і до кінця днів мені буде потрібна моя легка і солодка, добродушна вульгарність, мені, як і усім, потрібно забутися).

Але я ще не все розповіла.

Але я ще не все розповіла.

Я не розповіла, як, сидячи там нерухомо, я все ще з великою відразою, так, досі з відразою, дивилася на жовтувато-білу масу поверх сірого таргана. І я знала, що поки відчуватиму ту відразу, світ утікатиме від мене, і я втікатиму від себе. Знала, що відчувати відразу до тарганів було в своїй суті чимось хибним у житті. Якщо для мене є відразливою лише думка про поцілунок прокаженого, то це означає, що я втратила первісне життя в собі... адже відраза суперечила мені, суперечила моєму єству.

Тоді те, про що я із жалю до себе не хотіла думати, я врешті почала обдумувати. Я не могла вже стримуватися, думала, що тепер насправді міркую.

Тепер, із жалю до вигаданої руки, яку тримала в своїй, із жалю до того, що мене не зрозуміють, не хочу брати її із собою у той жах, в який вчора занурилася сама.

Бо тепер знаю: настав момент не лише зрозуміти, що я вже не можу перейти межу, але що я дійсно вже не мушу переходити. І отримати