Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

були потрібні вампіри, старі паскудні часи й аристократія, разом з її забобонами. Ось що подобається читачам. Ви повинні зрозуміти, що Ексмури вам цього ніколи не пробачать. І що подумають наші, скажіть, будьте такі ласкаві! Адже сер Саймон і Ексмур — давні приятелі. Окрім цього, така історія зашкодить родичеві Ексмурів, який підтримує нас в Бредворді. До того ж, містер Мильна Бульбашка дуже невдоволений тим, що минулого року не зміг отримати дворянський титул. Він звільнить мене, надіславши повідомлення телеграфом, якщо через наше безумство не отримає бажаного титулу цього року. А що буде з Даффі? Він пише для нас статті про сенсаційну „П’яту Нормана“. І як йому писати про норманів, якщо він — лише повірений? Будьте розважливим.

Ваш Е. Нат».

Поки міс Барлоу бадьоро відстукувала лист на друкарській машинці, редактор зім’яв рукопис і викинув його у смітник, та перш ніж це зробити, він встиг автоматично замінити слово «Бог» на «обставини».

Загибель Пендрагонів

Отець Бравн не відчував потягу до пригод. Останнім часом він багато працював, і це далося взнаки — він захворів. Щойно священик почав оклигувати, Фламбо запросив його в круїз на маленькій яхті. Разом з ними також мав подорожувати сер Сесіл Феншоу, молодий землевласник з Корнвола, закоханий у живописні краєвиди цього півострова. Та отець Бравн почувався доволі кволим, окрім цього, священик не дуже захоплювався морськими подорожами. Хоч він не належав до осіб, які полюбляють нарікати на долю та повсякчас висловлювати своє невдоволення, сьогодні він ледве спромігся на звичайнісіньку ввічливість стосовно своїх супутників. Коли вони захоплювалися бузковими хмарами, які пронизувало світло сонячних променів, або дивовижними формами скель, він лише мляво погоджувався з ними. Коли Фламбо звернув його увагу на скелю, що була подібна на дракона, отець Бравн лише кивнув головою. Коли Феншоу висловлював своє захоплення скелею, котра, як він стверджував, нагадує йому Мерліна, священик лиш байдуже поглянув у вказаний бік. А коли Фламбо запитав, чи ці скелі біля устя ріки не нагадують йому ворота у чарівну казку, отець Бравн тихо пробурмотів: «Так-так». Він однаково байдуже слухав і важливі повідомлення, і звичайні теревені своїх супутників. Священик чув, як його попутники казали, що це побережжя дуже небезпечне навіть для досвідчених моряків, і що кіт, якого взяли на яхту, заснув. Він чув, що Феншоу ніде не може знайти свій мундштук, а лоцман промовив щось на кшталт: «Очі горять — дорога пряма, одне око моргнуло — дорога до дна простягнулась». Він також чув, як Фламбо сказав Феншоу, що ця приповідка нагадує лоцманові про те, що він має бути дуже уважним. А Феншоу пояснював, що у приповідці йдеться про сигнальні вогні на березі. Якщо з судна видно обидва вогники, один ближче до берега, а инший — віддалений, то корабель рухається по фарватеру, а якщо вогні закривають один одного, то це означає, що корабель може винести на скелі. Священик також чув, як Феншоу додав, що в цих околицях побутує багато різноманітних приповідок, приказок і байок, тому що все тут дихає поезією. Молодий романтик ладен був навіть посперечатися на заклад, що Англія в часи королеви Єлизавети завдячує званням найбільшої мореплавної держави зовсім не Девонширу, а цим околицям Корнвола. На його думку, навіть Френсіс Дрейф був скромним дилетантом порівняно з капітанами, які досконало знають кожен острівець і кожну бухту на цьому побережжі. Фламбо засміявся і запитав, чи клич «Гей! На захід!» не означає, бува, бажання девонширців переселитися до Корнвола. Феншоу відповів, що не варто підсміюватися з відважних моряків Корнвола, дух яких досі витає над просторами південно-західної Англії, адже вони були справжніми героями. Ось, наприклад, старий адмірал, який живе неподалік. Цей моряк з покликання, який пережив безліч морських пригод, ще в юності відкрив групу з восьми островів у Тихому Океані, що потім були нанесені на карту світу. Сесіл Феншоу належав до того типу людей, які все сприймають з наївним захопленням. Цей юнак з русявим волоссям, аристократичним профілем, хлопчачою бравадою і майже дівочим рум’янцем на щоках був повною протилежністю до Фламбо, такого собі франта-мушкетера з широкими плечима і чорними бровами.

Отець Бравн чув і бачив усе це, хоча розмови своїх супутників він пропускав повз вуха, так само, як стомлений пасажир не вслухається у перестук залізничних коліс, як хворий не зупиняє свого погляду на шпалерах, які бачить день у день. Ніхто не може вгадати, як змінюватиметься настрій людини, що одужує. Та пригнічений стан отця Бравна лише посилювався, напевно, через те, що він не був призвичаєний до морських подорожей. Та мірою того, як яхта входила в устя річки, котре звужувалося, наче шийка пляшки, хвилі втихомирювалися, а з суші почав віяти теплий вітерець, отець Бравн жвавішав і почав вдивлятися в навколишній пейзаж з істинно дитячим зацікавленням. Це була та пора доби, коли небо і море світлішають завдяки останнім променям сонця, що от-от сховається за горизонтом, а берег, з усім, що на ньому росте, покриє тінь, аж до суцільної чорноти. Однак у цьому вечорі було щось виняткове. Погода видалася чудова, здавалося, що всі відтінки, які є в природі, набули особливої виразности та яскравости. У такі дні навіть темні кольори набувають глибших відтінків, аніж світлі кольори у звичайний день. Гай, що майже губився у суцільній імлі, нагадував поле яскраво-фіолетових квітів, які заколисує вітер. Ця чарівна інтенсивність кольорів і незбагненна таємничість природи чудодійно вплинули на отця Бравна: його сонливість та байдужість зникли безслідно.

Річка була доволі широка для такої невеличкої яхти, однак нерівні береги, здавалося, насувалися на неї, немовби погрожували проковтнути її. Дерева з обох боків річки, що росли біля самісінької води, ніби тягнулися одні до одних; часом їхні крони навіть сходилися, і тоді вони нагадували вигнуті мости, які височіють над цим загадковим тунелем. Однак, незважаючи на чарівність цього місця, споглядати краєвиди було замало, щоб наситити дослідницькі прагнення священика. Людей поблизу не було, окрім кількох циганів, які вийшли з лісу, несучи оберемки хмизу. В невеличкому човні неподалік сиділа темноволоса дівчина з непокритою головою. В тому, що дівчина правила човном, не було нічого надзвичайного, однак це заслуговувало на увагу. Рух на березі священика зацікавив, та ненадовго, тому що за наступним вигином річки на мандрівників чекало щось особливе.

Невеликий острівець, ніби чорна рибина, що застрягла посеред річки, розділював устя на два рукави. Яхта рухалася з незмінною швидкістю, і острів плив їй назустріч, наче