Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

корабель з дуже високим носом, або, якщо бути точнішим, з дуже високою трубою. На ближній частині острова мандрівники побачили якусь будівлю, доволі дивного вигляду і невідомого призначення. Коли вони наблизилися, то з’ясувалося, що це була недбало побудована вежа. Деякі бруси й дошки були міцні та свіжі, инші — старі й трухляві. На дубових брусах лежали абияк припасовані соснові дошки, деякі з них ще й просмолені. Прибиті вони були косо й криво, і вежа більше нагадувала дерев’яну примару. Однак там ще виднілися одне чи два вікна з кольоровими вітражами, у старовинному стилі, які притягували увагу. Мандрівники дивилися на них з парадоксальним відчуттям, яке з’являється у людини, що дивиться на якийсь предмет і не може згадати, що ж він їй нагадує.

Отець Бравн намагався аналізувати все і всюди, навіть коли його оточувало щось таємниче й незнане. І тепер він зрозумів, що дивацтво споруди можна легко пояснити її специфічною формою та невідповідністю сировини. Це те саме, якби комусь захотілося зробити капелюх з олова або пошити рясу з клітчастої тканини. Він напружено намагався згадати, де ж він бачив щось подібне, і засміявся. Священик поглянув у прогалину в листі й побачив один з тих старих будиночків, які й тепер можна побачити в різних куточках Англії: це була дерев’яна будівля з чорними балками. Хоча більшість з нас пам’ятає такі будиночки з макетів «Середньовічний Лондон» або «Шекспірівська Англія». Отцеві Бравну було достатньо кількох хвилин, щоб помітити старомодний вигляд та охайність будиночка, перед яким було розбито квіткові клумби. У його вигляді не було нічого спільного з чудернацькою вежею, для спорудження якої, вірогідно, використали матеріяли, що залишилися після будівництва дому.

— А це що таке? — запитав Фламбо, який все ще уважно роздивлявся вежу.

Очі Феншоу аж засвітилися і він радісно промовив:

— Ага! Ви ще ніколи не бачили чогось подібного! Тепер ви розумієте, чому я запросив вас сюди? Ось тепер вирішуйте самі, чи я перебільшував, коли розповідав про заслуги корнвольських мореплавців. Ця місцина належить старому Пендрагонові, якого всі тут кличуть Адміралом, хоч він уже давно у відставці, й адміралом так і не став. Тоді як легенди про Волтера Реллі і Хокінса зберігаються лише в пам’яті Девонширу, то перед вами — живий приклад Пендрагонів.[16] От якби раптом воскресла королева Єлизавета, і її позолочена барка причалила б до цього берега! Адмірал провів би її з почестями у будинок, у котрому з точністю відтворено всі деталі, притаманні стилю її епохи. Все в будинку, починаючи з масивних віконниць і закінчуючи шпалерами в кімнатах, було б для неї звичне. І так само, як і тоді, коли королева проводила час у товаристві Дрейка,[17] у залі для гостей вона почула б запальні промови англійського капітана, який свого часу відчайдушно прагнув відкриття нових земель, виходячи в море на невеликому кораблі.

— А в саду вона побачила б щось досить чудернацьке, — відізвався отець Бравн. — І навряд чи це втішило її око, призвичаєне до ренесансної архітектури. Ця будова аж ніяк не подібна на будівлю єлизаветинської епохи, а ще вона псує вигляд такого вишуканого будиночка.

— А от і ні! — заперечив Феншоу. — Це найромантичніша частина маєтку. Цю вежу Пендрагони побудували під час Іспанських воєн; потім її часто ремонтували і навіть перебудовували (на те була особлива причина), та завжди вежу відбудовували у її первісному вигляді. Подейкують, що на цьому місці її наказала звести дружина сера Пітера Пендрагона, і вона була такої ж висоти, як і оця. З верхівки вежі добре видно устя ріки, а леді Пендрагон хотіла першою бачити, як корабель її чоловіка повертається з Іспанського Майну.

— Ви сказали, що була якась особлива причина на те, щоб відбудувати вежу, — допитувався отець Бравн.

— О, стосовно цього побутує дуже цікава історія, — з задоволенням продовжував свою розповідь молодий чоловік. — Ми справді потрапили на батьківщину живих легенд. Тут був король Артур, тут з’являвся загадковий Мерлін, а колись тут жили навіть чарівні феї. Як розповідає легенда, сер Пітер Пендрагон був відважним моряком, та піратством теж не гидував. Якось він захопив у полон трьох іспанських дворян, яких мав намір конвоювати у розпорядження королеви Єлизавети. Однак сер Пітер був запальним та кровожерливим, наче тигр, і посперечався з одним із полонених. Під час сварки він схопив іспанця за горлянку і, випадково чи ні, викинув його за борт. Другий іспанець, брат загиблого, відразу ж вихопив свій меч і кинувся на сера Пітера. Оскаженілий поєдинок тривав лише кілька хвилин. Містер Пендрагон з люттю встромив свій клинок у тіло іспанця. Третій полонений вистрибнув за борт корабля, сподіваючись доплисти до берега. Він таки дістався мілководдя і, стоячи по пояс у воді й піднявши руки до небес, немов пророк, повернувся до англійців, які були на палубі. Вітер доносив його прокльони, звернені до Пендрагонів. Триклятому англійцеві не вдалося його вбити, він живий і житиме завжди, і від сьогодні його страшну помсту відчують покоління Пендрагонів. Ні, вони його більше ніколи не побачать, та щоразу, коли станеться якась біда, нехай знають: це невинно пролита кров волає про помсту до неба. Іспанець ще не договорив, як хвиля накрила його з головою. Він зник у воді, і невідомо, потонув він чи, може, врятувався, однак більше ніхто й ніколи його не бачив.

— А он там якась дівчина в човні, — не до ладу повідомив Фламбо, бо зазвичай молоді й красиві жінки повністю полонили його увагу. — Чудернацька вежа, здається, цікавить її не менше, аніж нас.

Справді, човен поволі наближався до таємничого острова. Чорноволоса дівчина з овальним обличчям напружено і зацікавлено вдивлялася у дивну башту.

— Не звертайте уваги на дівчат, — нетерпляче промовив Феншоу. — Їх у світі хоч греблю гати, а от таких диковинок, як вежа Пендрагонів — не так вже й багато. Уявіть лишень, скільки здогадок, пліток і забобонів спричинило прокляття іспанця. Всі нещасні випадки і біда, що траплялися у цьому сімействі, навколишні мешканці приписують саме цьому прокляттю. Мені достеменно відомо, що вежа двічі, а може, й тричі, згорала вщент. Та й взагалі родину адмірала важко назвати щасливою. Двоє його родичів загинули в морі, причому одна з тих трагедій сталася саме там, де колись сер Пітер викинув іспанця за борт свого корабля.

— Як шкода! — вигукнув Фламбо. — Вона відпливає.

— А коли ваш друг Адмірал розповів цю родинну історію? — запитав отець Бравн.

Тимчасом дівчина у човні поволі відпливала від острова, а яхта, яку Феншоу