Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Він, здивований, скочив на рівні ноги, в його очах грав усміх надії, та заки він встиг запитати, я запевнила його, що батько не він.

— Отже, в тебе буде позашлюбна дитина... — пробурмотів він, упавши на стілець.

— Це залежить від тебе, Фабіане.

— Не розраховуй на визнання нашого шлюбу недійсним. Ти знаєш, що я про це думаю.

— Річ не в принципах, а в злобі. Ти хочеш мені насолити. Гаразд, я тебе про це вже не проситиму. Але ти мусиш віддати мені половину нашої власності, хоча насправді вона належить мені повністю, бо я утримувала тебе, відколи ми одружилися, і те, що є на нашому спільному ощадному рахунку, заробила я і воно належить мені.

— Звідки ти взяла, що покидаючи родину, маєш на щось право?

— Я цього вимагатиму, Фабіане, навіть через суд.

— Запитай у свого брата, що це тобі дасть. Адже він адвокат? Банківські рахунки відкриті на моє ім’я, на мене записаний дім і все, що ми маємо. Я не хочу тобі дошкулити, як ти кажеш, Віолето, я хочу тебе захистити.

— Від чого?

— Від тебе самої. Ти не тямиш, що робиш. Я твій чоловік і кохаю тебе всією душею. Я кохатиму тебе завжди. Я можу все пробачити, Віолето. Нам ще не пізно помиритися...

— Я вагітна!

— Це не має значення, я готовий ростити твою дитину, як свою. Дозволь тобі допомогти, благаю...

Наступні півтора року ми з Фабіаном не бачилися. Хосе Антоніо підтвердив, що я не доб’юся тих грошей, які, на мою думку, належали мені по праву: будь-яка сума, яку б я могла отримати, залежала від доброї волі мого чоловіка. Наступні місяці я ділила між помешканням свого брата і офісом, зустрічаючись лише з деякими клієнтами «Рустикальних домів». Тіткам, Рівасам, Джозефіні й Терезі я сповістила новину телефоном. Всі мене вітали — окрім тіток, які вже й так напереживалися, коли довідалися, що я покинула Фабіана, а ця новина їх добила. Єдиною їхньою розрадою було те, що ми далеко від рідні та столичних пліток.

— Побійся Бога, дитино, серед нас ніколи не було байстрюків, — сказала тітка Пія, схлипуючи.

— Їх десятки, тітонько, та позаяк їх породили чоловіки нашої родини, ніхто їх не рахує, — пояснила я їй.

Коли мій живіт став помітний, я майже схоронилася вдома, аби не наскочити на Фабіанову рідню чи спільних друзів.

Мій син народився в лікарні Сакраменто у той самий день, коли туди поклали на обстеження тітку Пію; завдяки цьому зі мною були дві мої любі старенькі і Хосе Антоніо, який видавав себе за мого чоловіка. Міс Тейлор і Тереса не приїхали, бо жінки якраз здобули право голосувати на президентських і парламентських виборах. Тереса боролася за це роками, і перемога застала її у в’язниці, куди її знову запроторили за підбурювання до масових заворушень і заклики до страйку. Того самого тижня її випустили, і вона змогла відсвяткувати здобуте жінками право голосу вуличними танцями.

Хуліан перебував в Уруґваї і дізнався про це лише через тиждень, коли малюк вже був охрещений і записаний в реєстрі актів громадянського стану як Хуан Мартін Браво дель Вальє. Ім’я Хуан я дала йому на честь падре Кіроґи, аби той оберігав його впродовж життя, а Мартін — бо це ім’я мені завжди подобалося.

Ця дитина змінила Хуліана: він не підозрював, що досяг віку, коли хочеться вийти за власні рамки. Його син являв собою наступність, нагоду завдяки йому прожити життя заново, дати йому можливості, яких був позбавлений сам, створити досконалішу версію себе. Хуліан збирався виховувати Хуана Мартіна так, щоб той став продовженням його самого: сміливим, відважним, вільним духом, щоб він любив життя й пригоди, але в душі його був спокій. Сам він змалку гнався за щастям, але в останню мить, коли здавалося, що він його от-от вхопить, воно вислизало йому з рук. Те саме було з його задумами — завжди десь попереду був інший, цікавіший. Йому було недосить ані його відзнак героя війни чи чемпіона з верхової їзди, ні літального апарату, ні успіху в усьому, за що він брався, ні чудового тенору, ні вміння робитися центром уваги, де б він не з’являвся. Цей постійний пошук чогось кращого накладався і на його сердечну приязнь і любов. Родини він не мав, з друзями розставався, коли вони переставали бути йому корисними, жінок зваблював із запалом колекціонера і кидав їх, коли на його горизонті з’являлася інша, привабливіша. Тому він бажав для Хуана Мартіна душевного спокою. Його сина не мучитиме це вічне сум’яття, він буде щасливим чоловіком, його батько про це подбає.

Ми оселилися в маленькому будиночку в старому кварталі Сакраменто зі столітніми деревами та дикими трояндами, які якимось дивом росли на тротуарах навіть узимку, попри дощі та тумани. Хуліан почав відбирати своїх клієнтів за географічним місцезнаходженням, аби його відсутність була короткою і він мав час на сина.

Коли ми почали жити як нормальна родина, я почала допомагати Хуліану раціонально керувати його невеличкою компанією авіаційних перевезень. Як він сам зізнавався, вмираючи від сміху, сам він не вмів додати два і два. Ми вели два журнали реєстрації — один офіційний та інший, про який знали лише ми. У першому, який перевіряла податкова служба, а іноді поліція, записувалися подробиці кожного польоту: дата, пункти вильоту і призначення, відстань, пасажири або товари; в другому ми нотували особисті дані кожної людини, місця, де її взяли на борт і де висадили, а також дату. Здебільшого то були євреї, які вижили у Голокост, відринуті майже усіма латиноамериканськими країнами, і які в’їжджали неконтрольованими шляхами і влаштовувалися при допомозі тих, хто їм симпатизував, чи завдяки хабарям. Після війни наша країна прийняла сотні німецьких іммігрантів, яких прихистила вітчизняна нацистська партія, яка після розгрому Німеччини змінила свою назву, але не ідеологію. Утім, час від часу йшлося про злочинця, звинуваченого у звірствах, який втікав від європейського правосуддя, і Хуліан за відповідну ціну брався доправити його в нашу країну літаком. Євреї чи нацисти — Хуліанові було однаково, поки вони платили стільки, скільки він правив.

Тітка Пілар вернулася в Санта-Клару, де її чекали літні роботи, а тітка Пія