Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

батьком, батько за руку його тримав. І вела стежка крізь ніч. Сяяли зорі і місяць світив, висунувши більшу половину лиця з-за маски. Сюрчали цвіркуни обабіч шляху. Росла щириця, і силуети поодиноких дерев у далині нагадували химерних істот. Аж раптом з’явилась вона. І вони побачили її одночасно — і батько його, і він, син. І була вона в небі над ними. Мамо, — покликав він, — мамо! Тільки здивовано озирнулася. Це я, мамо, твій син. Бач, як підріс, — мовив батько, — майже козак. Не відповіла, поманила лише. І не знав він, рада йому чи ні. Тільки відчув, як ноги ростуть, і злякався, що не втримається і впаде. Тату, тату! — загорлав. Не бійся, — заспокоїв батько, але то був лише голос батька його. Здужаєш, агрономе? — не мати, вона була. Це зовсім просто, легше, ніж тобі здається. Не наважувався — ще від ніг, що так швидко росли, голова крутилася. Лети, агрономе, лети, — заохочувала, — але не полетів він.

Вінчаються раб Божий Степан і рабиня Ізаура — алілуя! Алілуя! Толіку, припини, справа серйозніша. Це Вітя. Романтичніша — це Льоня. Я не пам’ятаю снів, — кажу. — А ви? Я пам ’ятаю, — каже Льоня, — іноді. І я іноді, — каже Вітя, — коли прокидаюся, пам’ятаю, а як тільки хочу розповісти, їх раптом немає. Тому краще без душі, — буркає Толік, але Вітя не чує. Зникають, — провадить, — я хочу затримати, одначе сон стирається, кидаюсь рятувати клапті, а вони тануть, як сніг, розумієте, як хтось рукою стер. Губкою з дошки, — підхоплює Льоня, — і я знаю це відчуття. Дурнувате, відверто кажучи. Ти безпорадний сам перед собою. Не володієш якоюсь частиною себе, можливо, найсуттєвішою, — каже Льоня. Не господар собі, — озивається Стьопа. Верблюдові, — буркає Толік. Мені в дитинстві багато снилося, і я всі сни пам’ятав. Більшість із них дотепер пам’ятаю, — кажу. Або майже всі. А тепер — ні. Хіба вам нікому не снилося, як ви літаєте? В кольорах, разом із птахами та бабками? Снилося, — підтверджує Льоня. Одначе потім стаєш інженером і перестає снитися, — буркає Толік. Так, наче тобі сниться, — огризається Льоня. Я й кажу, що не сниться, — каже Толік. Ти не інженер, — каже Стьопа. Ми всі інженери, — буркає Толік. — Може б, і не хотіли цього. Виростаємо і стаємо інженерами. Байдуже, яку спеціальність обираємо? — сумнівається Льоня. Байдуже, — каже Толік. Стаємо і край. Роботами. Машинами, щоб поїсти, поспати й посрати. Толіку, не треба так, — каже Вітя. Не нервуйся, — кажу я, — воно того не варте. Варте, — кричить Толік, — варте, блядь!

Стьопа читає газету, цілий день ту саму. Поки букви здолає, повечоріє. Так і викидає недочитаними, якщо ніхто з нас не зацікавиться. Викидає й бере нові. Коли немає нових, ми спимо на старих. Так, як оце зараз. Знову Стьопі наснилося. Те саме, що попередньої ночі. Збаламутило Стьопу, місця собі не знаходив. Братухи, та що воно таке? — полошився. І ми дивувалися. Звідки нам знати? І навіть Толік не пожартував, як завжди. Сидів- мовчав, що не схоже на нього. Задумався. А про що? Толік часто думав, часто й багато, але мовчати не мовчав — не То-лікове воно. І по слово в кишеню не ліз. Газета була не вчорашньою — либонь, ще з минулого тижня. Дійшов до сторінки КУЛЬТУРА — до К, може, до У. До Л з м’яким знаком не встиг. Але річ не в цьому, а в картинці. Так уже влаштована людина, що спершу картинку бачить, потім букву. До того ж така людина, як Стьопа, що виросла на природі, де багато картинок і обмаль букв. Нехай одноманітних, але все-таки. Любов до картинок Стьопа приніс із собою до міста. А в місті відомо які картинки. Заціпенів Стьопа. Стьопо, Стьопочко, прокинься. Льоня поторсав Стьопу. Але й собі застиг. І Толік теж застиг. «Троє мушкетерів», — мовив Вітя. І Д’Артаньян, — сказав я, дивлячись на Вітю. Про мушкетерів книжка була. І фільм. Я разів десять бачив його. Може б, і більше, але не склалося. Уявляв себе Д’Артаньяном. Хто себе не уявляв? Й ось схилилися ми над картинкою. Чи ти ба? — хто це вигукнув? Може, я? Або всі разом. Одним голосом. Картинка була кольорова, як і більшість картинок, на яких вмощується Стьопа. І була на ній наречена зі Стьопиного сну, щоправда, не кольорова, — летіла над містом у білій-пребілій сукні. Над селом, рідними ставками й качками. Тільки куди? Ген кудись — кликала ж Стьопу, а він, дурак, відмовився.

Що там таке, покидьки? Це Юра згори. Побачив, як ми над газетою схилилися. Волоцюги читають, — каже Юра. Розглядаємо, — кажу я. І що ви там розглядаєте? — питає Юра. Стьопину наречену, — кажу. Та ну! — дивується Юра. Так, — підтверджує Толік. І де ж вона, Стьопо? — чудується Юра. Тут вона, — відповідає за Стьопу Льоня. У газеті, — показує Стьопа. Зірка естради? — каже Юра. Ні, — мотає головою Стьопа. Тоді чому не з тобою? Втекла, — кажу. З-перед вівтаря, — буркає Толік. Та ну? — не вірить Юра. Хіба не бачиш? Полетіла пташка під вельоном, фіть-фіть крильцями. Чому полетіла? — каже Юра. Відьма, — пояснює Толік. — Сідає на мітлу і летить. І Стьопі сказала: Сідай на мітлу і лети. Полетиш, вийду за тебе заміж. А Стьопа каже: Мітли не маю, Дунечко. А вона каже: То який ти ґазда? Нащо мене викрадав? Не мели дурниць, — борониться Стьопа. Це в них звичай такий на селі, — каже Льоня. — Викрадати наречених. Атож, — провадить Толік. — Стьопа скаче на мустанґу, наречену в оберемок і на коня, гоп-гоп — тільки й бачили. І чули, — додає перегодом. В їхньому селі наречені страшно верещать, коли їх Стьопа на мустанґу викрадає. Від задоволення, — каже Льоня. З перестраху, — буркає Толік. Хлопці, — каже Юра, — ніколи не думав, що ви такі кабаретисти. Організуйте театр. Будете публіку розважати. Дотацію отримаєте. Грошики попливуть. Наречені навколо вас віятимуться. Скільки завгодно. Не треба мустанґа, самі липнутимуть. Тримайте. Знов окрайці піци. Манна з неба, — шепоче Льоня. Крихти з панського столу, — буркає Толік. Юра цього, звісно, не чує, хоча деколи не проти позаглядати,