Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Світ не створений 📚 - Українською

Читати книгу - "Світ не створений"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Світ не створений" автора Мирослав Лаюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 60
Перейти на сторінку:
ми зі Скорським і ще кількома бійцями наближалися. Китайці заблукали в степах України й тепер сиділи в цій чорній, пройнятій пліснявою коморі. Червоні чекали, коли зготується величезна коров’яча печінка, яка пеклася просто на вуглинах, без спеціальної посудини, шкварчала й смерділа.

Китайці швидко схопилися, однак наші хлопці вже тримали їх на мушці.

— Треба показати їх Батькові, — запропонував один із бійців.

— Батько далеко звідси. Що він — китайців не бачив? Їх треба вивести на двір і розстріляти біля куща калини, — казав інший.

Однак усіх розсудила злива, і ми зі Скорським забилися під низький дашок, а солдати — у хатці з китайцями.

— Олексо, — голосно мовив Скорський під стріхою. А потім заговорив мені на вухо: — Тут же до помістя твоїх батьків — верст тридцять. Може, поїдемо?

І справді. Я й не зауважив, що примара-інтригантка з прізвищем Географія у мене за спиною готувала таку провокацію.

— Думаєте, вони вас, лікаря, так просто відпустять?

— Ми всі поїдемо. Запропоную їм рухатися тією дорогою, якою нам потрібно.

— Ви хочете, щоб всі ці люди потрапили у помістя моїх батьків? Щоб вони на мої очах зривали зі стін шпалери й гадили на сходах?

Дощ змив межу між днем і вечором: коли він пройшов, небо вже було покрите зірками, як забута на печі печінка — мухами. Я блукав садами, тинявся біля озера, спостерігав з одного боку водойми, як на іншому березі ходить моя постать. Хлопці звідкись притягли худу, але довжелезну свиню. Коли вже їй мали загнати ножа в горло, вона раптом зірвалася й шмигнула в калинові зарості. Хтось погнався за льохою, інші — порозходилися по хатках, щоб відпочити. Однак щось мене тягло до тих китайців, я відчував, що, може, таки вдасться у них вивідати якусь важливу мені інформацію.

Хлопці, що мали за ними стежити, стояли віддалік. Вони сказали, що всередині — доктор Скорський, сам їх допитує.

— Скорський, ви що, китайську знаєте? — почав з порога.

Старий швидко випростався й заховав сумку за спину. Він нічого не відповів.

У той момент я ніби знову побачив, як він нахиляється над столом і тягне сигарети професора Білінського.

Китайці лежали на підлозі. Вони наче спали. Я рухав їх ногою, нахилившись, перевернув одне з тіл, потім придивився і побачив у кутиках їхніх ротів і очей — смерть.

— Якщо хочеш — усе поясню.

— Поясніть, Скорський.

— Зараз я спробую тебе переконати… Краще сядь на стільчик. Я переконаю тебе, нащо мені ці китайці.

— Як і професор Білінський? Це ж не той психований з Кирилівки його убив?!…Про це розмова мала відбутися вже дуже давно.

Скорський вдав, ніби й не почув прізвище Білінський, ніби один із цих китайців мав прізвище Білінський.

Я з усієї сили зарядив йому в сонячне сплетіння. Він зігнувся, а потім звалився на одне з тіл. Із сумки випала коробочка зі шприцом. Скорський потягнувся до сумочки, я наступив йому на руку. Він зморщився і сказав:

— Радість руйнування не менша за радість творення.

— Хочете радості?

— Після того, як сталася та комедія у Білінського…

— Як ви підставили служницю?

— …Я пішов до лікарні, де добряче сам напився. Я відчув, що пора.

— Пора що?

— Пора діставати кульки.

— Чорт! — і я ще раз його гримнув: що він меле?

— Я дуже довго пробував знайти універсальні ліки від усіх хвороб. Багато експериментував, і нічого не виходило. Але одного разу…

— Швидше, Скорський!

І доктор витягнув мішечок зі сферками.

— Першу сферку я дістав з пацієнта, котрому вколов препарат, який вважав панацеєю. Його кулька була невеличка.

— Вдарити ще?

— Потім був професор Білінський. Я повів його гуляти лісом, а потім вколов своїх ліків — і з бездиханного тіла професора вилетіла кулька, завбільшки з яблуко.

— Та ви псих!

— Он у цих китайців — кульки, як горошини.

— І в кожної людині є така? — я вирішив таки пограти в цю гру, бо хотів відтягти очевидне рішення щодо Скорського.

— Так, але ніхто, крім мене, не може її намацати. Тільки я, зруйнувавши життя, можу ту кульку вибрати. Медицина більше не має для мене сенсу.

— І ви пішли у степи, щоб роздобути кульки?

— Я багато разів експериментував, досліджував, як та сфера формується. Наприклад, якось я вийняв сферу з одного червоного, який хвалився тим, що убив 111 людей. Його сфера була мізерна й ніби іржава.

— Тобто життя людини зводиться до того, потворніша чи красивіша у неї сфера?…А що потім, якщо людина помирає і цю сферу ніхто не забирає?

— Кулька повертається космосу.

— То який сенс їх збирати?

— А щоб мати!

— Цікаво, як виглядає ваша сферка?

Лікар далі рився в сумці, казав, що покаже кульку Білінського. Потім він ніби витягнув щось з руки, ніби тримав щось між великим і вказівним пальцями, щось завбільшки з кулак.

— Скорський! У вашій руці нічого нема!

Я не знав, що робити з цією істотою. Навряд чи була тепер можливість передати Скорського на лікування. Що тепер робилося в Києві? Я підійшов до печі підкурити й подумати, що далі.

Однак на підлозі лежав складений у кілька разів папір, який випав у китайців. Такі листки просто так не лежать. Так просто нічого не випадає. Це вже примара-інтригантка Доля з псевдонімом Випадковість затівала для мене гру.

То була афіша, афіша режисера, про якого колись в Києві говорила Аліна.

Звідси до Умані було верств вісімдесят на північний захід через контрольовану червоними територію.

Я, залишивши хворого на голову убивцю в хатці, попрямував до коня, незважаючи на обов’язок ізолювати його, незважаючи на зливу, що закрила всі зірки, — густу й мутну, як холодець.

Вода з вітром рвали кущі калини в шмаття, зриваючи дрібненькі ягоди разом з гіллям.

Дощ збивав з ніг. Вода била по щоках, давала пекучих ляпасів, як рідна мати за те, що ти виріс зовсім не тою людиною.

Я зайшов до одної хатки й вирубився. Зранку прокинувся й помчав.

У мене нічого не було. У мене в кишені, крім піску, зіжмаканого листка і залишків пороху, лежала тільки думка про неї. У мене за пазухою, у цій ямці між ключицями, був її запах. З черевиків я витрушував камінці. Коли вони били об тверду поверхню, то вистукували букви, однак я ніколи не міг їх розпізнати. Тепер же чітко чув: А, Л, І, А, Л, І, Н, І, Л, І, Н, А.

Зошит 12. Умань мене не зустрічала. Усім було байдуже до мене, ні один пес навіть не причепився. Хоча, мабуть, всіх собак просто вистріляли. Я проходив крізь випадкові фрази, серед яких найчастіше звучало «тиф». Чоловік з потворним пошрамованим обличчям стриг обліплений льодом живопліт, і в нього з рук випали ножиці. Інший — сокирою розрубував тушу качки. Одна жінка сказала: «І нащо їй була ще

1 ... 34 35 36 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світ не створений», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Світ не створений"