Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

«Найважчий момент — це коли твої батьки від’їдуть, — писала вона. — Але пам’ятай: це майже та сама ситуація, як тоді, коли тобі було 2 роки і тебе вперше залишили з нянею. Десять хвилин вередувань — і все гаразд. Коли батьки від’їжджають, ти починаєш панікувати: „Ой, тепер я зовсім сама!“ А потім відчуваєш радісне хвилювання й думаєш: „Ого — тепер я зовсім сама!“

Протягом першого року ти можеш почуватися, ніби заблукала й геть розгубилася. Та наступного року все змінюється. Ти ловиш себе на тому, що кажеш батькам: „Я їду додому“, — і йдеться не про батьківський дім, а про твою кімнату в гуртожитку».

Як дбайлива старша сестра, Джессіка хотіла полегшити цей перехідний період для Рейчел. Вона написала про те, що свого часу хотіла б знати сама. Коли я читала її «довідник», то теж жалкувала, що не отримала такої інструкції від моїх чотирьох старших братів та сестер і не написала її для шістьох молодших.

Після того як я завагітніла у 21 рік і вилетіла з коледжу, я працювала в кількох місцях, щоб оплачувати оренду квартири, і врешті-решт стала секретаркою. Я ніколи не забуду той день, коли моя найстарша сестра Тереза переконала мене закінчити коледж. Вона зробила це, поставивши мені одне-єдине запитання: «Невже ти хочеш бути секретаркою до кінця життя?»

Звісно, якщо тобі подобається бути секретарем і в тебе це гарно виходить, ти можеш голосно й радісно вигукнути: «Так!» Однак мені ця робота остогидла, і я її просто ненавиділа. Водночас я розсердилася на сестру за те, що вона змусила мене відчути себе такою нікчемою. Як вона могла так мене образити? Насправді ж ніхто не може змусити тебе відчути себе нікчемною, «маленькою» людиною. Сестра нагадала мені, що я почуваюся саме так, бо вдовольняюся чимось незначним — набагато меншим, аніж моя мрія.

Нас не вчили мріяти. Нас учили виживати. Батько не мав часу на мрії. Він покинув школу після восьмого класу, щоб допомогти родині, яка втратила все під час Великої депресії. Усе своє життя він носив дошки для покрівлі й лазив по драбинах під пекучим сонцем. Узимку він ремонтував печі, у яких було повно азбесту, і останній став причиною його смерті. Він сподівався, що п’ятеро його синів успадкують його бізнес — «Brett Metal Sheet». Та вони не хотіли займатися виснажливою роботою, яка погано оплачувалась і забирала всі сили.

Мама ніколи не вчилася в коледжі. Вона працювала помічницею медсестри, аж доки не познайомилася з моїм батьком. Він був симпатичним холостяком — і пацієнтом лікарні. Вона випадково (а може, й навмисно) обпекла його гарячою грілкою, і йому довелося затриматися в лікарні. Вони одружилися, домовилися народити десятьох дітей, а в результаті вийшло одинадцятеро. Один із нас був «випадковістю». Вони так і не зізналися, хто саме.

Їм було непросто, коли перша дитина поїхала до коледжу. Гадаю, вони почувалися покинутими або зрадженими. Батьки хотіли, щоб ми жили вдома чи принаймні в нашому містечку все життя. Коли моя сестра Патриція отримала стипендію Єльського університету, вони говорили про це дуже тихо й шепотіли одне одному: «Навіщо їй їхати з Огайо?» Вони й гадки не мали, яким великим досягненням це було для неї.

Мої брати й сестри торували власні шляхи. Я пам’ятаю свою сестру Терезу в негарній уніформі, яка додавала їй віку. Вона носила її, коли працювала в продуктовій крамничці «Acme» в нашому місті, розносячи товари, щоб оплатити навчання в коледжі. Вона першою вступила до коледжу, однак їздила на заняття з дому. Тереза змінила кілька професій. Останньою була робота медсестри у відділенні інтенсивної терапії, де вона рятувала життя, аж доки не вийшла на пенсію.

Моя сестра Джоан першою поїхала з рідного дому, щоб жити в гуртожитку. Батьки хотіли, щоб ми вступали до найближчого і найдешевшого закладу — Кентського державного університету, розташованого за шість миль від нас. Джоан перша накинула оком на Державний університет Огайо, до якого треба було діставатися дві з половиною години. Це означало, що їй доведеться туди переїхати і повністю себе забезпечувати. Джоан отримала ступінь доктора філософії за спеціальністю «організаційна психологія» в Нью-Йоркському університеті і працює викладачем в Арізонському державному університеті.

Мій брат Майкл здобув ступінь МВА в Державному університеті Огайо й отримав диплом бухгалтера. Мері, яка багато років працювала на одному з заводів «General Electric», щоб оплатити навчання в коледжі, отримала два магістерські ступені і врятувала чимало людей, які страждали від домашнього насильства, наркоманії та алкоголізму.

Том, який багато років працював, лагодячи дахи з моїм батьком, закінчив Кентський державний університет, а зараз займається оцінюванням нерухомості і працює в департаменті транспорту Огайо.

Морін вступила до Державного університету Боулінг-Ґрін і отримала диплом журналістки. Тепер вона займається рекламою будинків і послуг для спільноти пенсіонерів, яка допомагає людям похилого віку почуватись у цьому світі як удома.

Патриція вступила до Державного університету Огайо, а потім отримала диплом магістра з архітектури в Єлі. Я обожнюю проходити повз будівлі, які вона проектувала в Нью-Йорку. Згодом вона створила свою лінію купальників «Вероніка Бретт», про які розповідав журнал Опри Вінфрі.

Марк отримав диплом фізіотерапевта в Державному університеті Огайо, а потім — ступінь МВА. Тепер він керує кількома лікарнями в Мічиґані. Джим має диплом бухгалтера Кентського державного університету, він приєднався до Корпусу миру і служив в Узбекистані. Зараз працює бухгалтером у Вашингтоні.

Метью, наймолодший з-поміж нас, протягом усього дитинства малював комікси. Те, що він був останнім із 11 дітей, додавало йому неабиякої сміливості. Якось він сказав батькам, що їде до кемпінгу, а сам вирушив до Нью-Джерсі на концерт Брюса Спрінгстіна. Іншим разом сказав, що йде рибалити, а сам стрибнув із парашутом. Він закінчив Кентський державний університет і отримав диплом графічного дизайнера. Я й гадки не мала, наскільки важко йому було торувати свій шлях, аж доки кілька років потому він не відкрив власну компанію з графічного дизайну «Субстанція» в Чикаго.

Коли він ще жив разом із мамою і татом, його запросили на співбесіду до Чикаго. А тоді запитали: «Ви зможете вийти на роботу через два тижні?» Він погодився, але навіть не уявляв, як повідомити батькам новину про те, що через два тижні він поїде. Як сказати