Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

Маттіс мешкав у будинку без жодних меблів.

— Ти тут живеш? — запитав я, і голос мій відлунили голі стіни.

— Так мало, як тільки можливо, — відказав він. — Але це моя адреса.

— Хто твій дизайнер інтер’єрів?

— Я успадкував будинок від Сіверта. А меблі успадкував хтось інший.

— Сіверт був тобі родичем?

— Не знаю. Можливо. Втім, я сказав би, що ми були багато в чому подібні. Через це він міг думати, що ми родичі.

Я засміявся. Маттіс тупо подивився на мене, натягнув якісь штани і всівся на підлогу по-турецьки, схрестивши ноги.

Я сів так само.

— Пробач за цікавість, але що сталось із твоєю щокою?

— Зачепив гіллякою, — відповів я, дістаючи гроші з кишені свого піджака.

Він перерахував. Усміхнувся і запхав їх собі в ки­шеню.

— Мовчання, — сказав він, — і випивка, приємна і холодна, просто з підвалу. Якого сорту ти хочеш?

— Їх у тебе є більше, ніж один?

— Ні, — вишкірився він. — Це означає, Ульфе, що ти думаєш залишитись у Косунді?

— Можливо.

— Тепер ти тут у безпеці, то навіщо шукати іншого місця? Ти так само мешкатимеш у мисливському будиночку?

— А де іще?

— Що ж... — Його посмішка здавалася намальованою на обличчі. — Ти наче запізнався з кількома жіночками тута, у селищі. То, либонь, захочеш де-небудь пригрітися з наближенням осені.

Якусь мить я подумував, чи не зацідити йому п’яс­туком просто в його коричневі зуби. Звідки він, холера, дізнався? Я змусив себе посміхнутися:

— Твій кузен наплів тобі повний міх?

— Кузен?

— Конрад... чи Корі... Корненіус.

— Він мені не кузен.

— Він сказав, що кузен у третіх.

Я намагався розігнути свої ноги.

— Он як? — Маттіс підняв брову і почухав свій ску­йовджений шолопок. — То це, нехай йому біс, означало би, що... Гей, а ти куди йдеш?

— Геть звідси.

— Але ж ти ще своєї випивки не дістав.

— Я обійдуся без неї.

— Ой чи! — гукнув він мені вслід.

Я пройшов між надгробків цвинтаря до дверей церкви.

Двері були прочинені, тож я прослизнув усередину. Вона стояла коло олтаря, спиною до мене, укладаючи свіжі квіти у вазі. Я глибоко вдихнув, намагаючись зберегти нормальний ритм дихання, але моє серце вже вийшло з-під контролю. Я підійшов до неї важкими кроками. Одначе вона все одно стрепенулася, коли я прочистив горло.

Вона різко обернулася. Стоячи на другій сходинці до вівтаря, вона дивилася на мене згори вниз. Очі в неї були червоні — самі щілинки між набряклими повіками. Ме­ні здавалося, моє серце пробило вже дірку в грудях, і має бути видно іззовні, як воно гупає.

— Чого ти хочеш? — тихо спитала вона хрипким після ридань голосом.

Все, що я планував сказати, пішло з голови, забу­лося.

І з усього того залишилося тільки останнє речення.

Тож я й промовив його:

— Леє, я кохаю тебе.

Я побачив, як вона кліпнула очима, наче з переляку.

Заохочений тим, що вона не відшила мене одразу, я повів далі:

— Я хочу забрати вас із Кнутом. Туди, де ніхто не зможе знайти нас. У велике місто. На архіпелазі. З картопляним пюре і середньої міцності лаґером. Ми можемо рибалити і ходити у театр. А потім можемо поволі йти додому, до своєї квартири на бульварі Страндвеген. Я не можу дозволити собі велику квартиру в тому районі, бо там високі ціни на житло. Проте це буде наша власна квартира.

Вона шепотіла щось, а в уже без того червоних очах стояли сльози.

— Що?

Я зробив крок уперед, але зупинився, коли вона піднесла руки. Вона тримала перед собою букет зів’ялих квітів, ніби захищаючись ним від мене. Вона повторила голосніше цього разу:

— Те саме ти казав Аніті?

На мене ніби хтось вилив відро води з Баренцового моря.

Лея похитала головою.

— Вона приходила сюди. Щоб висловити мені спів­чуття з приводу Уго, так вона сказала. І вона бачила тебе у моїй машині, тому вона поцікавилася, чи я не знаю, де ти. З огляду на те, що ти обіцяв їй повернутися.

— Леє, я...

— Ульфе, не треба. Просто йди звідси.

— Ні! Ти знаєш сама, мені треба було де-небудь сховатися. Мене розшукував Йонні. Аніта запропонувала мені перебути у неї, а мені більше не було куди йти.

Мені вчувся крихітний натяк на сумніви в її голосі, коли вона запитала:

— То ти не торкав її?

Я хотів заперечити, але мені наче паралізувало м’язи щелепи, і я просто стояв там із роззявленим ротом. Кнут мав слушність: брехати я теж не мастак.

— Я... я, можливо, торкнув її. Але це нічого не оз­начає.

— Ні? — схлипнула Лея і змахнула сльозу тильним боком долоні. — Може, воно й на краще, Ульфе. Я однаково не могла би з тобою нікуди їхати, але тепер принаймні, я не думатиму про те, як могло б усе бути.

Похнюпивши голову, вона повернулась і пішла до ризниці. Жодних багатослівних прощань.

Я хотів бігти за нею. Зупинити її. Пояснити. Благати. Присилувати. Але вся моя енергія, вся моя сила волі нібито випарувалась.

A коли за нею грюкнули двері та луна прокотилася під кроквами церкви, я усвідомив, що цього разу бачив Лею востаннє.

Я вийшов у світло дня. Постояв на церковних сходах, втупившись запаленими очима на щільні ряди надгробків на цвинтарі.

Почало сутеніти. Я провалився. Вир засмоктував мене, втягував дедалі глибше, і навіть уся випивка світу не витягла би мене з круговерті.

Однак навіть якщо вона не допомагає, випивка є випивка. І коли я постукав у двері до Маттіса й увійшов, дві пляшки вже стояли для мене на кухні.

— Я подумав, що ти повернешся, — вишкірився він.

Я взяв пляшки і, не зронивши слова, пішов геть.

Розділ 15

Як закінчується оповідка?

Мій дід був архітектором. Він казав, що лінія — а так само сюжет — закінчується там, де вона починалася. І навпаки.

Він проектував церкви. Тому, що він знався на справі, як він сам пояснював, а не тому, що вірив у Бога чи в будь-яких богів. То був його спосіб заробляти на життя. Але він також казав, буцім йому прикро, що не вірить у Бога, за зведення храмів для якого йому платили гроші. Тоді його робота видавалась би йому більш значущою.

«Я мав би проектувати лікарні в Уганді, — твердив він. — Розроблення проекту забирало би днів п’ять, а будівництво — десять, і ті лікарні рятували би життя. Натомість я сиджу по декілька місяців над проектуванням пам’ятників марновірству, яке нікого не рятує».

«Бомбосховища», — так він назвав свої церкви. Місця сховку від страху смерті. Притулок для невиліковної людської надії на