Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Товстун Чарлі замовк, щоб віддихатись. Павук мав винуватий вигляд.

— Поговоримо після того, як я прийму ванну.

Він заліз до ванни.

З нього вирвався звук, схожий на скавчання.

Він виліз із ванни.

Тоді закрутив крани.

Обернув довкола талії рушника і відчинив двері.

— Немає гарячої води, — сказав він, уже набагато спокійніше. — Як гадаєш, чому в нас немає гарячої води?

Павук досі стояв у коридорі. Він не поворухнувся.

— Це моя джакузі, — мовив він. — Вибач.

— Що ж. Принаймні Розі не... Тобто вона не стала б... — А тоді він зауважив вираз Павукового обличчя.— Я хочу, щоб ти забрався. Геть із мого життя. Геть із життя Розі. Геть!

— Мені тут подобається.

— Ти руйнуєш моє бісове життя!

— Сам винен, — Павук пройшов коридором і відчинив двері до вільної кімнати Чарлі. Коридор на мить залило золоте тропічне проміння, а тоді двері зачинились.

Товстун Чарлі помив голову холодною водою. Тоді почистив зуби. Покопирсався в кошику для білизни і вивудив звідти джинси та футболку: через те, що вони були ближче до дна, можна було вдати, ніби вони знову чисті. Вдягнув їх, а зверху — вишневого светра з плюшевим ведмедиком, якого йому колись подарувала мама і який він ніколи не вдягав, а викинути не доходили руки.

Він дійшов кінця коридору.

Крізь двері рвалося «бум-чака-бум» басів і барабанів із сусідньої кімнати.

Товстун Чарлі посмикав за дверну ручку. Вона не піддавалась.

— Якщо не відчиниш мені, я виламаю двері.

Двері відчинились так рвучко, що Товстун Чарлі аж впав досередини — в порожню комірчину в кінці коридору. З вікна виднілася задня стіна дому навпроти, та й ту важко було розгледіти крізь дощ, що заливав віконне скло.

І однаково звідкись на відстані товщини стіни лунало «бум-чака-бум», і так гучно, що вміст комірчини аж підскакував.

— Ну добре, — спокійним тоном продовжив Чарлі.— Звісно, ти розумієш, що це означає оголошення війни.

Це був традиційний бойовий клич кролика, якого довели до ручки. Є краї, де вірять, що Анансі був кроликом. Звісно, там помиляються: Анансі — павук. Ви можете подумати, що відрізнити одного від другого дуже просто, але їх плутають куди частіше, ніж здається на перший погляд.

Товстун Чарлі пішов до своєї кімнати. Дістав із шухлядки біля ліжка паспорт. Знайшов гаманця точнісінько там, де й залишив: у ванній.

Під дощем дійшов до магістралі і посигналив таксі.

— Куди?

— У Гітроу.

— Без проблем. До якого терміналу?

— Без поняття, — відказав Товстун Чарлі, розуміючи, що мусив би знати. Зрештою, він був там лише кілька днів тому. — Звідки вилітають літаки до Флориди?

Ґрем Коутс спланував свою втечу з офісів Агентства Ґрема Коутса ще коли прем'єр-міністром був Джон Мейджор. Зрештою, ніщо хороше не триває вічно. Рано чи пізно, як сам Ґрем Коутс радо запевнив би вас, курку доведеться відправити в суп, навіть якщо вона несе золоті яйця. Доки його планування ішло непогано — адже нікому не відомо заздалегідь, коли доведеться змитись без попередження,— і він не знав, що події скупчувались на горизонті, ніби сірі хмари, йому хотілось відкласти час втечі до моменту, коли відкладати вже буде нікуди.

Він давно второпав, що важливо не просто змитися, а зникнути, випаруватись, безслідно щезнути.

У таємному сейфі у нього в кабінеті (а то була ціла кімната, якою він дуже пишався), на прибитій ним власноруч поличці лежав невеликий шкіряний саквояж із двома паспортами на імена Безіла Фіннеґана і Роджера Бронстейна. Обидва ці чоловіки, як і Ґрем Коутс, народилися приблизно п'ятдесят років тому, але померли впродовж першого року життя. З фотографій в обох паспортах дивився Ґрем Коутс. Ще в саквояжі лежали два гаманці з окремими наборами кредиток і посвідченнями особи з фотографіями на відповідні паспортні імена. До кожного з імен були прив'язані банківські рахунки на Кайманових островах, а ці рахунки, в свою чергу, були прив'язані до інших: на Британських Віргінських островах, у Швейцарії та Ліхтенштейні.

Ґрем Коутс планував втекти на свій п'ятдесятий день народження, до якого залишалось трішки більше року, і він важко роздумував щодо Товстуна Чарлі.

Він не розраховував, що його працівника дійсно заарештують чи посадять, хоча не надто заперечував би в обох випадках. Йому хотілось, щоб Чарлі налякали, дискредитували — і щоб він зник.

Ґрему Коутсу справді подобалось доїти клієнтів Агентства Ґрема Коутса, і йому це добре вдавалось. Він із приємністю з'ясував, що як уважно вибирати клієнтів, виявиться, що знаменитості та артисти дуже погано розуміють, як давати раду грошам, і дуже тішаться, якщо хтось бере їхні фінансові справи на себе і вони не мусять про це турбуватись. А якщо іноді гонорари і чеки надходили невчасно, чи не в тому обсязі, на який чекали клієнти, чи якщо з рахунків клієнтів раптово зникали гроші в невідомому напрямку... що ж, на цей випадок в Агентстві Ґрема Коутса була дуже висока плинність кадрів, особливо в бухгалтерії. І не було нічого такого, чого б не можна було легко зіпхнути на некомпетентність колишнього співробітника, чи то, в рідкісних випадках, залагодити ящиком шампанського і щедрим вибачливим чеком.

Не те щоб людям подобався Ґрем Коутс чи вони довіряли йому. Навіть люди, чиї інтереси він представляв, вважали його тхором. Але вони вірили, що цей тхір належить їм — і помилялися щодо цього.

Ґрем Коутс був тхором, який належить тільки собі.

Телефон у нього на столі задзвонив, і він зняв слухавку:

— Слухаю?

— Пане Коутс? Тут телефонує Мейв Лівінґстон. Я знаю, що ви просили перенаправляти її дзвінки на Товстуна Чарлі, але він досі у відпустці, і я не знала, що їй сказати. З'єднати її з вами?

Ґрем Коутс поміркував. Перш ніж раптовий серцевий напад доконав його, Морріс Лівінґстон був найулюбленішим йоркширським стендап-коміком у країні, зіркою телешоу «Коротко ззаду і з боків» та «Морріс Лівінґстон, я так розумію?». У вісімдесяті він якось навіть опинився в десятці чартів з жартівливим синглом «Це мило (та все ж таки ні, далебі)». Приязний і доброзичливий Морріс Лівінґстон не тільки залишив усі свої фінансові справи під контролем Агентства Ґрема Коутса, але й, за підказкою самого Ґрема Коутса, призначив останнього опікуном усього свого майна.

Не піддатися такій спокусі було