Читати книгу - "Українське письменство"

Придивімося до підкреслених рядків: який «бог» скарав Овідія? В українському перекладі це слово означає Юпітера чи то християнського бога — бога, «иже на небесех». У Пушкіна не те. У нього навіть крізь оповідання старого цигана почуваються скарги Овідієвих «Тристій». «Гнівний бог» — розуміється, Авґуст, caelestis vir, про гнів якого (ira principis) римський поет говорить і якого без застережень називає богом: «Placato deo non miser esse possum». Мушу признатися: перечитуючи переклад «Циган» кілька разів, я не звернув на те уваги і в текст заглибився вже потім, коли мене навів на це місце один київський філолог, аматор Пушкіна.

Друга вимога, яку підносять і на яку напирають наші літературознавці, це знаменита точність перекладу.

Як на мене, ця вимога, цілком доречна і ясна в перекладі діловім, науковім, тратить найменшу навіть ясність, коли справа доходить перекладу віршованого.

Цього свідомі наші літературознавці. В статті Ю. Савченка про російські переклади з Тичини читаємо: «Здавалось би, дуже просто формулювати визначення принципів культурного (художнього? — М. З.) перекладу, сказавши: точність, тотожність (!) з ориґіналом, але сама передача звуками й словами іншої мови уже говорить про те, що така точність не може бути ідеальною, і тому доводиться говорити лише про приблизну точність у відтворенні різних компонентів художньої конструкції — як змістових, так і формальних».

Додамо до цього: кожен, кому доводилось перекладати віршем, знає, що про тотожність говорити не можна навіть у найщасливіших випадках, при перекладі з близьких мов (з російської, чи то з польської на українську). Говорять звичайно про адекватність перекладу, розуміючи під цим словом максимальну його відповідність змістовим та стилістичним особливостям первовзору. В. М. Державин у своїй статті пише значно обережніше: «Треба, щоб у перекладі так чи інакше було відбито характерні стилістичні риси ориґіналу».

«Трудність перекладача-віршовника полягає в неминучості для нього балансувати не тільки між розбіжними, інколи — дуже розбіжними вимогами двох мов (з якої він перекладає і якою перекладає), але ще більше в неминучості балансувати межи вербальністю та музикою ориґіналу, розуміючи під останнім словом усю сукупність естетичних елементів, яких дарма шукати в словнику» (І. Анненський). Перед кожним, хто береться за невдячну роботу перекладати стародавнього чи новочасного лірика, відразу одкриваються дві небезпеки. Встановити перевагу елементів значінних — не віддаси належним способом моментів формальних (ритміка, евфонія). Звернути головну увагу на ритмічні та евфонічні особливості, — це майже значить написати новий твір на задану ритмічно-мелодійну схему. «Ця небезпека ухилів, підпорядкування цілого одному компонентові може зруйнувати цілий твір, що і в перекладі мусить являти міцно споєну єдність всіх елементів, що один одного зумовлюють» (Ю. Савченко). Становище перекладача художнього твору нагадує, таким чином, становище казкового лицаря на роздоріжжі: ліворуч чи праворуч податися — однаково головою наложити, поїхати ж середнім шляхом — то значить приректи себе на непоборні, непереможні труднощі.

Вихід із тої дилеми один: не говорити ні про тотожність, ні навіть про повну точність віршованого перекладу, не прирікати перекладача на пильне віддання кожної деталі первотвору. Я побоявся б стати на позицію В. М. Державина, що в своїй статті «Проблема віршованого перекладу» пише: «Точно відтворити структуру чужої мови неможливо, але можна утворити щось подібне, вдало комбінуючи звуковий та граматичний матеріал, що є в рідній мові», — гадаю, що при такому ставленні до справи другорядні завдання заступили б основну передачу того, що є стрижнем, основою твору. На мою думку, коло цього основного і мають бути зосереджені основні зусилля перекладача. Деталі другорядні можуть лишитися у затінку, навіть зостатися без відтворення.

Так дивився на справу і І. Анненський, сам тонкий перекладач і досвідчений критик чужих робіт.

Він радив на початку з’ясувати собі поетичний твір як цілість, а потім, «виходячи з того суцільного розуміння п’єси, визначити в ній ті деталі — слова, вирази, звукові сполучення чи то конструкції синтаксичні, — від яких особливо залежать краса, колоритність або pointe п’єси». Для цих вузлів «повинно знайти сильні і більш-менш природні