Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе, Лія Тан"

На телефоні Злати знову пискнуло сповіщення. Отже, пройшло ще пів години, тато надіслав звіт, що в них все добре. Відкрила повідомлення — це мама. Вона кинула доньці фото малого з дідусем. Злата посміхнулася. Відправила купу сердечок, й відклала телефон. Раптом зловила на собі неоднозначний погляд Юрася.

— І хто це вам так настирливо пише, Злато Андріївно?

— Тато. — Чесно відповіла.

Юрась хмикнув, й зі сарказмом додав.

— Мабуть, хвилюється?!!

— Ні, це щоб я не хвилювалася, адже він зараз з моїм крихітним сином. — Холодно відповіла на дурнуватий натяк чоловіка.

— Вибачте! — Сухо промовив Юрась, знову прикипівши до документів.

— Знайшов! — Вдоволено вигукнув менеджер.

Злата з полегшенням видихнула. «Нарешті можна поїхати додому». Вже почала збиратися, як Юрась покликав її.

— Злато, мені ще потрібні ваші підписи та печатки.

Дівчина на мить закрила очі. Менеджер та адвокат вийшли, і вони залишилися з заступником у двох. Тільки встигли підписати один документ, як у двері постукали. Увійшла секретарка.

— Юрію Борисовичу, на співбесіду прийшла дівчина. Вона запевняє, що працювала тут рік тому.

Злата прискіпливо глянула на чоловіка.

— Ми набираємо працівників?

— Так, у нас у відділ кадрів потрібна людина на декретне місце.

— Зрозуміло! — Для так годиться без емоцій кинула Злата.

Юрась оглянувся на секретарку.

— Оресто Віталіївно, проведіть її сюди.

За хвилину в кабінет увійшла дівчина, Злата глянула на неї, коли вона у пів тону привіталася, «Це ж Маша!» Кого, кого, а от її не очікувала тут побачити.

— Машо, ти?!! — Здивовано протягнув Юрась.

— Юрію Борисовичу, я хотіла б у вас працювати, знову. — Дівчина косо глянула на Злату.

— Ну... Я не знаю. — Запнувся Юрась. — Мені це потрібно узгодити зі Златою Андріївною та Галиною Володимирівною. Я не впевнений...

У двері знову постукали, увійшла секретарка.

— Я дуже перепрошую, та до Злати Андріївни кур’єр.

Стоцька вся напружилася. Чомусь стало ніяково. Здогадувалася, що це за кур’єр, хоча ще так сподівалася, що це хтось інший.

— Нехай зайде. — Невдоволено розпорядився Юрась.

Дива не сталося, в кабінет увійшов Максим з просто велетенським букетом білих великих троянд. Серце в грудях завмерло. Боялася осуду, як зі сторони Юрася, так і Маші.

Юнак привітавшись, поставив букет на стіл, та простягнув планшетку Златі.

— Поставте свій автограф, будь ласка!

Злата мовчки поставила підпис, й на мить глянувши на юнака, прошепотіла.

— Дякую! — Якби ж вони були одні, вона б відправила його разом з тим букетом, а так не могла влаштувати показове шоу для всіх.

— До побачення! — Попрощався Максим, та зник за дверима.

Злата спіймала на собі повний осуду погляд Маші, а за ним зазвучали, такі ж слова.

— Ти безсердечна, профура. Після смерті Романова ще й ріку не минуло, а ти вже іншим голови завертаєш... Як ти так можеш? — Зірвалася дівчина, що стояла посеред кабінету.

— Машо, вибач, у нас для тебе немає місця. Я тебе більше не затримую. — Холодно наказав Юрась.

— Ой, та годі вже! Не конче й хотілося. — Фиркнула дівчина, й покинула кабінет гримнувши дверима.

Злата ж не зважала тамуючи у собі біль, підписувала документи та ставила печатки.

— Злато. — У пів тону заговорив Юрась. — Не слухай її. — Життя продовжується, а ти ще молода...

— Дякую! — Здавлено промовила Стоцька. — Все термінове я підписала. Інше забираю додому. Перегляну у більш спокійній атмосфері.

Юрась зітхнув, пильно дивлячись на надто худющу дівчину.

— Ти завтра все привезеш?

— Так. — Тихо промовила, і здавлено попросила. — Якщо це все, залиште мене на одинці на кілька хвилин.

Юрась погоджуючись кивнув головою, вже дійшов до дверей, а тоді оглянувшись попросив.

— Бережіть себе, Злато Андріївно, не беріть дурниць до голови, а краще займіться улюбленою справою.

— Я подумаю. — Зітхнувши невпевнено пообіцяла дівчина. Добре знала, що чоловік натякає на парфуми.

— От і добре. — Вдоволено кинув Юрась.

За заступником зачинилися двері. Погляд прикипів до білосніжних троянд. Вони незвичні, такі великі, і такі красиві. Піднявшись підійшла до букета. Обережно розгорнула квіти, ледь вловна посмішка торкнулася вуст, в середині знайшла білосніжний конверт, який зливався з квітами.

Вийняла його. Руки тремтіли. З божевільним хвилюванням відкрила конверт. Згорала від бажання, аби це було послання від Нестора. Вийняла маленький клаптик паперу, розгорнула його й почала читати.

        «Злато! Пробач!

За різкість вчора. Не хотів тебе налякати. Мені прикро через це. До ранку не міг заснути. Молю пробач! Не виганяй мене більше. Я не причиню ні тобі, ні малому нічого поганого. Дай мені цих кілька днів. У мене зі сьогоднішнім залишилось одинадцять днів. Це не багато. Якщо тебе хвилює, що мої візити до тебе, будуть зрадою твоєму чоловікові, то це даремно. Я просто хочу побути поруч. Відчувати тебе. Насолоджуватися твоєю присутністю, чути твій голос, і не більше...

Радий, що сьогодні ти сина залишила в дома. Тобі не варто мене боятися.»

Злата хмикнула, складаючи клаптик паперу. «Не варто боятися!» Хоча можливо у тому, що він вчора так поводився, винна саме вона. Але те, що відбувається, — це не нормально. «Він копіює Нестора, і каже, що це не так. І взагалі, що означає немає часу..? Як це все розуміти?».