Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

Настала моя черга посміхнутися.

— Авжеж,— погодивсь я.— Містер Ганді ніколи не пробачить, якщо ви його обійдете. Будь ласка, спробуйте витримати якомога довше. В ідеалі — тиждень.

— Максимум три дні,— відрізав він.— Але за однієї умови.

— Кажіть.

— Ви ніколи не розкажете містеру Кармайклу про походження його улюбленої сумки для гольфа.

— Гадаю, це в моїх силах,— погодивсь я.

— У такому разі,— вишкірився він,— не турбуйтеся: у найближчі сімдесят дві години містеру Кармайклу швидше буде дістатися до Делі пішки, аніж додзвонитися чи послати телеграму.

Ми вже зібралися виходити, аж тут у двері кабінету постукали. «Постукали», мабуть, не зовсім відповідне слово, оскільки забухкало так, ніби хтось гупав молотком. Двері відчинилися, й увійшов темноокий чоловік із бородою, волохатою, немов той персидський килим. На ньому була широка смарагдово-зелена шовкова туніка, перехоплена на талії паском, а в руці — конверт, якого він вручив полковнику.

Арора кивнув, чоловік повернувся і виструнчився поруч із Не Здавайся, загородивши його собою так, ніби сержант опинивсь у затінку дерева.

— Щодо зустрічей, про які ви просили,— сказав полковник, ніби і не вражений тим, що прочитав,— Його Високість відмовляє у дозволі поставити запитання принцесі Ґітанджалі.

Не Здавайся з полегшенням зітхнув.

— А принцу Пуніту? — запитав я.

— Його Високість не має заперечень.

— Добре, це вже щось.

Арора прикусив губи.

— Навіть не знаю,— відповів він.— Юврадж завтра вирушає на полювання. Сьогодні мусить бути на кремації брата. Сумніваюся, що він знайде для вас час.

— Полювання одразу ж після похорону брата?

Полковник кивнув.

— Початок полювання було призначено ще на вчора. Принц був змушений відкласти від’їзд на день і не бажає чути навіть іще про день затримки.

Цікаво. Коли мій зведений брат Чарлі загинув на війні, я на кілька тижнів поринув у чорну безодню зневіри, а я його ледь знав. Про полювання б я точно не думав.

— Що ж нам залишається? — поцікавивсь я.

— Ви можете оглянути спальню принца Адгіра і поспілкуватися з англійкою.

— Небагато,— зауважив я.

— Подивимося, що можна зробити, щоб зустрітись із принцом Пунітом. До речі, він сьогодні також буде на святі. Може, там ви зможете поставити йому кілька запитань.

Двадцять один

Нас провів чоловік, який приніс полковнику Арорі записку, Не Здавайся щосили намагався не відставати. Нарешті ми зупинилися перед арочними дверима в алькові, прикрашеному вишуканим різьбленням у вигляді павичевого пір’я та інкрустованим нефритом і блакитним топазом. Двері охороняв іще один бородатий воїн такої ж статури, як і наш провідник.

Ці двоє обмінялися кількома словами. Враховуючи їхню зовнішність, я б припустив, що то мова якоїсь місцини на північному заході. Вартовий суворо кивнув, відчинив перед нами двері та відступив убік. Наш провідник повернувся до мене.

— Апартаменти Його Високості ювраджа,— оголосив він і жестом запросив нас увійти, а тоді зачинив за нами двері.

Ми увійшли до маленького передпокою, із нього — у більшу вітальню, мебльовану у стилі, який журнал «Дім і сад» назвав би східною розкішшю. У кімнаті було прохолодно, хоча пунки ніде не було видно, стояв аромат жасмину і трояндової олії.

— Приємне місце,— промовив Не Здавайся.

— Ммм...— кивнув я.— Це вам не вулиця Премчанд Борал.

— Що саме ми шукаємо? — запитав він, зазирнувши у сусідню кімнату, де, певне, була спальня ювраджа.

— Хочу відчути атмосферу місця,— відповів я.— Навряд чи щось краще розповість про людину, ніж кімната, у якій він живе.

— Навіть якщо це принц? — скептично хмикнув Не Здавайся.

Він роздивлявся коштовні дрібнички на поличці поруч із великим ліжком із балдахіном, застеленим золотими шовковими простирадлами, з інкрустованим мармуром узголів’ям. Схоже, він має рацію.

Я сів на ліжко. Воно було жорстким, матрац, певне, був набитий бавовною, а не на пружинах, як у англійських ліжках. Несподівано. Мені здавалося, що ліжко принца буде м’яким, схожим на західні, як і все у палаці.

Я перевернув одну подушку. Вона також була твердою, як це прийнято в індусів. Я пригадав, що сказав принц у автомобілі, коли ми їхали до Майдану, незадовго до свого вбивства. Одну записку він знайшов під подушкою, іншу — у кишені костюма. Це змусило мене задуматися.

На іншому кінці кімнати стояв елегантний письмовий стіл. Я підійшов до нього, відсунув шухляди і почав роздивлятися, що там: офіційні папери з державною печаткою, якесь приладдя для писання, оздоблених коштовностями, та нічого, що б мене зацікавило.

Закривши шухляди, я пішов до маленької кімнати, заставленої великими шафами. Відкрив одну і побачив вішалку не менш як із тридцятьма костюмами.

Коли я повернувся в спальню, Не Здавайся роздивлявся шовкові гобелени, що висіли обабіч позолоченого дзеркала на повний зріст.

— Чому? — запитав я.

— Що чому, сер?

— Чому записки підкинули саме туди, де їх знайшли?

Він заблимав очима.

— Тобто в апартаменти принца?

— Чому під подушку? Чому в костюм? Чому не на стіл?

— Це ж зрозуміло,— відповів сержант.— Той, хто їх приніс, хотів бути впевненим, що їх знайде принц і ніхто інший.

Я перетнув кімнату, відчинив єдині двері, які ми ще не відчиняли, й опинився у приватній ванній принца. На поличці, облицьованій блакитним кахлем, лежало з дюжину охайно згорнутих рушників. Я струсив кожний і кинув у купу на підлогу.

— Що ви робите, сер? — здивувався Не Здавайся.

— Навіщо лишати два листи, в яких написане те саме? — запитав я.

Сержант замислився над запитанням.

— Не знаю, сер.

— Може, першого листа не знайшли? — припустив я.— Принц сказав, що знайшов перший під подушкою, а другий у кишені костюма. Але він принц, має, напевне, сотню костюмів. А якщо першого поклали в кишеню, а він просто знайшов його пізніше?

Я потрусив передостанній рушник. Із нього випав маленький клаптик білого паперу і приземлився на підлогу. Я підняв його, розкрив і поглянув на Не Здавайся.

— Гадаю, це мусило бути другим посланням принцу,— сказав я.— Ризиковано залишати записку в рушнику, особливо коли їх у принца