Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

— Те, що листи так ховали, вказує на велику секретність,— зауважив Не Здавайся.— Якби принца збиралися вбити, чому б не сказати йому прямо?

— Поміркуйте,— запропонував я.— Листи написані місцевою мовою. Це означає, що писав їх місцевий мешканець. Рівень освіти він має обмежений: читати та писати вміє, але лише місцевою мовою — цією мовою принц не розмовляє. Хто має доступ у спальню принца, але не має права звертатися до принца безпосередньо?

Відповідь очевидна.

— Покоївка,— зробив висновок Не Здавайся.— Варто повернутися до полковника Арори і попросити дозволу допитати покоївок, які обслуговували апартаменти принца.

Із цими словами він вийшов до вітальні й попрямував до дверей.

— Стривайте. Маю кращу пропозицію.

Я підійшов у спальні до столу і підняв слухавку.

— Хочете допитати покоївок? Зараз?

У голосі полковника бриніло роздратування.

— А хто ще міг полишати записки в таких місцях? — не здававсь я.

— Звідки ж покоївці знати про змову проти ювраджа?

— Ми нічого не дізнаємося, доки їх не розпитаємо,— наполягав я.

— Гаразд,— зітхнув полковник.— Подивимося, що можна зробити. Ви побачили все, що хотіли, в апартаментах ювраджа?

— Так, ми закінчили,— відповів я.

— У такому разі буду вдячним, якщо ви зустрінете мене біля Будинку троянд за десять хвилин. Автомобіль чекатиме.

— Ми їдемо в цікаве місце?

— Якщо так можна назвати квартиру бухгалтера.

— З Ґолдінґом щось сталося?

Полковник помовчав.

— Я намагався його знайти, як ви просили,— нарешті сказав він.— Уранці його ніхто не бачив, телефон у нього вдома не відповідав.

Мені стало моторошно.

— Може, він кудись поїхав?

— Сумніваюся,— відповів полковник.— Навіть у випадку крайньої потреби Ґолдінґ ніколи не їхав не попередивши.

Мерседес загальмував біля чистенького бунгало у стилі тюдорського відродження, яке у графстві Кент виглядало б дуже доречним. Пофарбовані зеленим металеві ворота у живій огорожі вивели нас на стежку, що розтинала підстрижений лужок і проходила повз клумби з англійськими квітами. Сам будиночок, схоже, нещодавно білили, дерев’яні рами пофарбували в той же відтінок зеленого, що й ворота.

Повітря було нерухомим, тишу порушували тільки крики пташки майни.

Водій залишився стояти біля автомобіля, а ми з Не Здавайся пішли до дверей. Полковник з нами не поїхав. Передав із водієм записку, що його в останню мить викликали допомагати з похоронами.

Я взявся за молоток на дверях і кілька разів стукнув. Ми почекали. Ізсередини не доносилося ні звуку.

— Стукати потрібно так, щоб і мертвого розбудити,— зауважив Не Здавайся.

— Сподіваюсь, до цього не дійде, сержанте,— відповів я.— Обійдіть будинок. Може, знайдете якесь відчинене вікно чи двері.

— Так, сер.— І він вирушив навколо дому.

Я ж зайшов з іншого боку і спробував зазирнути у вікна, як мені здалося, вітальні. Усередині було темно, на вікнах висіли легкі занавіски, тож роздивитися нічого не можна було. Повернувшись до дверей, я добряче штовхнув їх ногою. Тверді. Замкнені. Ніякого бажання виносити їх плечем. Коли я минулого разу виламав двері, мене зустрів град куль. Більш того, я ж офіційно у відпустці. Тут я пригадав, що власник — бухгалтер, і, піднявши килимок під ногами зазирнув ще туди.

От дідько! Запасного ключа немає.

Повернувся з обходу Не Здавайся. Усе, що мені було потрібно, я побачив у нього на обличчі.

— Задні двері зламані.

Задній сад був більшим, утім таким же охайним, як і той, що перед будинком. Біля самого дому вишикувалися рядочки рожевих і червоних троянд, під деревом жакаранди притулився столик і два очеретяні стільці. Така собі картинка з листівки, якби не стан задніх дверей. Не Здавайся дуже м’яко описав ситуацію, сказавши, що їх «зламали». Схоже, тут хтось добре попрацював сокирою. Половина дверей перетворилася на скіпки і тепер лежала на землі, решта висіла на одній завісі. Одне можна сказати напевно: Ґолдінґ не хотів улаштувати собі вихідний.

Я штовхнув залишки дверей і обережно переступив поріг, під ногами захрустіли скіпки. Усередині було тихо. На кахельній підлозі стояла пара брунатних чобіт.

Не Здавайся зайшов слідом. Я відчинив найближчі двері: кухня мала такий вигляд, ніби в ній вибухнула бомба. Шухляди висунуті, шафи повідчинені, підлога засипана розбитим посудом.

Я озирнувся на Не Здавайся.

— Револьвер із вами, сержанте?

— Боюся, ні, сер,— прошепотів Не Здавайся.— Лишився у посольстві.

Не можу його звинувачувати, бо мій узагалі за чотириста миль звідси, у Калькутті.

— Сподіваюсь, що той, хто це зробив, давно вже пішов або такий же недбалий, як і ми.

Ми обережно наблизилися до дверей у дальньому кінці коридора. Я трохи їх прочинив і зазирнув у кімнату, яка колись була вітальнею. Тепер тут панував хаос. Книжки валялися на підлозі, канапу явно пошматували ножем, і з усіх дірок стирчали жмути сірої бавовни. Цупкі оксамитові завіси зірвали, а підкладку ще й порізали.

Позаду нас щось загуркотіло. Отямившись від переляку, ми кинулися назад у кухню. Не встиг я й слова сказати, як Не Здавайся вже відчинив двері: дуже необережно з його боку, враховуючи, що в жодного з нас немає зброї. Я очікував, що нас зустріне вогонь, тож кинувся, пригнувшись, за ним і збив на підлогу, але ніхто не стріляв. Натомість перед нами стояв чорно-коричневий кіт, приголомшений нашим уторгненням.

Не Здавайся підвівся й обтрусився. Кіт застрибнув на буфет, скинувши на підлогу ще кілька тарілок. Я повернувся і пішов оглядати будинок далі.

Спальня була лише одна: доволі простора кімната, в якій стояли ліжко, шафа, комод і стіл, але тепер це більше нагадувало смітник, засипаний пір’ям із порізаної перини. Шухляди повитягували, усе, що було всередині, розкидали по всій кімнаті.

Я шукав слідів боротьби, але їх не було. Судячи з безладу, господар міг чинити опір, але, як на мене, імовірніше, тут щось шукали. Слідів крові не було, хоча ножом добряче попрацювали. Певне, коли до будинку вломилися, Ґолдінґа вдома не було.

До кімнати увійшов Не Здавайся. У руках у нього була кішка.

— Бачу, ви знайшли собі друга,— хмикнув я.

— На нашийнику написано, що його звуть Мордекай,— відповів сержант.— Мабуть, належав