Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Північна Європа.

978 рік правління Харальда I Синезубого

— Він однозначно мені не подобається, — пробурмотів Владислав собі під ніс, свердлячи поглядом спину Артура.

Владислав не пам’ятав справжнього імені Артура, навіть на спільних тренуваннях. Роріксон не став на цьому зациклюватись, спихаючи все на те, що їх в цій вилазці справді було забагато, щоб всіх пам’ятати поіменно.

Артур виявився цілком правий, серед руїн Владислав виявив, що вони були не одні, єдиним плюсом було те, що істот, що раніше оселилися, в цих руїнах зовсім не цікавила людина. Варто було розвести багаття і вмоститися для ночівлі, як Роріксона ніби вдарило сильним викидом магії. Істоти мали більш ласий шматок, і саме тому вони не звертали увагу на смертних. Владислав сильніше заплющив очі, намагаючись провалитися в сон, як і його товариші, але нічого не виходило. Він не зміг ігнорувати своє сумління, також і почуття обов'язку.

— Прокляття, — пошепки вилаявся він, невдоволено піднімаючись з нещодавно розстеленої ведмежої шкіри. — Всіх на статуетки перетворю, до чортової матері! — невдоволено продовжував бурчати він, тихо обминаючи своїх побратимів, які міцно позасинали.

Роріксон йшов практично на поводі своїх відчуттів до самого джерела викиду магії. В його руках яскравим зеленим світлом сяяв довгий загострений спис – Ґунґнір, готовий до використання будь-якої секунди, а також він служив замінником факела. Попри те, що стеля в замку була відсутня, деякі стіни зберегли свою колишню могутність так само як і лабіринті ходи, які все ще були прикрашені коштовностями.

Владиславу довелося кілька разів обійти навколо мармурових стін, які були розваленими, щоб дістатися до справжнього місця, що служило занепокоєнням для його сну. Роздратування зростало з кожною секундою, але варто було йому завернути за кут, і картина, що постала перед ним, дала йому ясно зрозуміти, що він знайшов те, що шукав.

Його поява завадила трапезі, тому три жіночі пари очей злісно дивилися на порушника їхнього спокою.

— Може, все мирно залагодимо, га?  

На знак миру, Владислав підняв вільну руку до верху, мов, здаюся, другою міцніше стиснув свою зброю. Перед Роріксоном у всій красі постали три голі людиноподібні жінки неземної краси. Одна краща за іншу. Їхнє довге налите самим золотом волосся, спадало практично до самих щиколоток; бронзовий ідеальний відтінок шкіри без жодної вади; округлі стегна приковували чоловічий погляд; темно-червоні очі нагадували закипілу кров, а загострені риси обличчя були особливим шармом цих істот. Дівчата гордо демонстрували свої неймовірно пишні спокусливі груди чорного кольору, з сосків яких сочилося отруйне молоко. На їхніх пальцях були великих розмірів довгі котячі пазурі.

Перед Владиславом стояли справжнісінькі Роггенмеме*, злісні жіночі польові духи, з якими він ніколи раніше не стикався, тільки з чуток від інших родичів знав, що це подружжя Більвізів. Окрім трьох жінок які стояли в закинутій тронній залі, був ще один гість, якого прикули до стільця. Власне прикутий гість служив, для польових духів трапезою.

«Пак!» — промайнуло в голові Владислава, який дуже добре був знайомий із цією расою лісових духів, що не раз його рятували.

Це було не дивно, що Роггенмеме вважали за краще поласувати душею лісового духу, який мав безсмертя, ніж купкою лицарів.

— Вбити! — тільки й прогарчала одна з дівиць, що знаходилася найближче до стільця, де був лісовий дух.

Двоє озвірілих дівчат практично кинулися на Владислава, немов ті левиці.

— Я ж з миром прийшов, — тільки й встиг просичати Владислав, перш ніж різко відскочити назад і спритно кинути свій спис в одну з Роггенмема, що насувалася на нього.

Ґунґнір потрапив прямо в саме серце істоти, миттєвий яскравий спалах, а наступної миті діва перетворилася на теракотову статуетку.

Роріксон очікував, що на цьому все закінчиться, почувши небезпеку, вони, як мінімум, мали б  підтиснути свої хвости й втекти, але ні, друга дівчина-хижачка просто-таки стала розгніваним дияволом.

— Ґунґнір! — прикликав Роріксон ще один спис.

Волею безглуздого випадку, Владиславу пощастило уникнути смерті. Кинувши свій спис, за інерцією його спину вигнуло назад, ґрунт під ногами був не рівним, а розкиданий дрібний щебінь по мармуровій підлозі робив його слизьким. Підслизнувшись, він різко і болісно приземлився на підлогу, тим самим ухилившись від смертоносної атаки свого супротивника. На місці, де чоловік стояв буквально хвилину тому, у напівзігнутому стані стояла Роггенмеме, вчепившись своїми пазурами у підлогу.

Золотисте волосся, плавно спадаючи на її обличчя, повністю його закриваючи, але наступної миті жінка схилила голову на дев'яносто градусів, від чого виразно стало видно одне її яскраве око. З рота духа капотіла слина, а з грудей продовжувало виділятися отруйне молоко.

— Ти мрець! — сухо просичала Роггенмема.

Різко підскочив високо в повітря, польовий дух націлилася прямо на Роріксона, що лежав на підлозі. Його сили були на межі, а важкі лицарські обладунки мов навмисне обтяжували його рухи.

— Ґунґнір!

Роріксон з полегшенням видихнув, коли над списом, що блискавично створився, повисло проткнуте тіло Роггенмеме.