Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

права) серед українських регіонів Російської імперії. Іще в 1905 р. Харківське товариство взаємодопомоги працюючих жінок (засноване в 1902 р.) офіційно висунуло вимогу щодо жіночого виборчого права на місцевому рівні. Крім того, багато членок паралельно входили до регіонального філіалу Союзу рівноправ’я жінок, яке згодом було перейменоване на Всеросійську лігу рівноправ’я жінок, яка своєю чергою й здобула ці права навесні 1917 року. У той же час у керівництві доволі численного місцевого комітету РСДРП не було жодної жінки, на відміну від решти українських регіонів: з одного боку, активні харків’янки реалізовували себе в ліберальному фемінізмі, а з іншого — їхній участі перешкоджав упереджений до жінок Артем.

Гендерна політика більшовиків на Слобожанщині розпочалась із північних теренів, де у січні 1919 р. вже достатньо активно діяли жінвідділи (принаймні на папері). Саме цим періодом датуються резолюція Сумського жінвідділу про розміщення докладу про раду «Захисту дітей» в харківській сторінці «Робітниці», тобто одна зі складових гендерної політики більшовиків нібито уже існувала — обов’язкова «сторінка робітниці» в місцевій пресі, але відсутність власне конкретної назви видання більше свідчить про імітацію для Москви або перед «ревізором». Сама резолюція була затверджена на Сумському міському делегатському зібранні жінок, текст документа заангажований і містить суцільні штампи, тобто реальну повсякденну роботу активісток годі проаналізувати. Але в класичному вигляді відділ робітниць при Сумському комітеті був організований 1 січня 1920 р. (завідуюча т. Барчук, інструктори Кац і Мельнікова), вже 19 січня була скликана перша міська жіноча конференція — 50 делегаток, які представляли 1000 робітниць (фабрик, заводів, профсоюзів, з біржі праці (створена в січні 1918 р.) і санітарних закладів), 28 делегаток виділили для роботи у відділах ревкому (наросвіти, місцевого господарства, соцзабесу, охорони здоров’я, відділ праці та продовольчий відділ).

Натомість у «першій» столиці ситуація розвивалась складніше, і перша активізація жінок відбулась не на користь влади. У керівництві Центрального відділу з роботи серед робітниць не було харків’янок, і, можливо, тому вони одразу зіткнулись із традиційною самоорганізацією жіноцтва. Слід пам’ятати, що під час багаторазових змін влад на цій території єдиними організаціями, що плідно працювали, були профспілки (на окремих підприємствах або галузеві), і радянській владі лише за Сталіна вдалось підпорядкувати ці автономні організації. 28 січня 1920 р. на загальних зборах І державної тютюнової фабрики з приводу виборів на обласну безпартійну жіночу конференцію, йшлося: «В виду недоверия со стороны тт. работниц к самой конференции и не понимания ее значення масса работниц оставили общее собрание…» Однак уже в першій половині того самого року відбулись дві жіночі безпартійні губернські конференції: у першій взяло участь 600 делегаток (57 комуністок, 14 меншовичок, 3 боротьбистки), а в другій — 359 (202 позапартійні, 26 комуністок, 3 кандидатки, 2 ліві есерівки). Але робота жінвідділів щодо реальної «жіночої проблематики» велась конструктивно: губернський відділ охорони материнства і дитинства від Наркомздраву вимагав перенести відділ із 9-го поверху нижче, бо його було важко відвідувати вагітним.

У Петінському районі столиці готували відкриття 10 дитячих майданчиків і створили осередки охорони материнства та дитинства на всіх підприємствах. Жінвідділ Іванівського району переймався міліціонерками, які «жахливо погано себе поводять, кидають пости, деякі з них займаються проституцією», для подолання негативних проявів прикріпили до них двох комуністок для проведення систематичної гурткової роботи. У 1923 р. результати вже були відповідними статусу столичного регіону, де окрім губернського працював іще й центральний відділ КП(б)У, «кампанія 8 березня» пройшла найкраще в УСРР: відкрито 33 заклади з покращення побуту робітниць (ясла, «краплі молока», консультації, пральні, школи лікбезу, організація артілей, клуби тощо), у Київській губернії — 27, у Катеринославській — 17, решта — до 10 в кожній.

Журнал «Работница и домашняя хозяйка», безкоштовний додаток до газети «Звезда». Дніпропетровськ, 1927 р., № 3(5)

Багаторічна боротьба жіноцтва за виборчі права унеможливила усунення жінок від політичної участі, і цим доволі успішно користалися молоді дівчата та жінки. У цей період настав саме їх час, і саме вони були головною рушійною силою нової влади. Молоді — як і «пролетарям» — нічого було втрачати, тому цей ситуативний союз між соціально активними дівчатами та радянською владою на початковому етапі був цілком взаємовигідним.

Переваги «радянського» над ліберальним у маскулінних регіонах

Маскулінними регіонами пропонується вважати терени Катеринославської та частково Харківської губерній (сучасні Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська обл.), де через бурхливий розвиток важкої промисловості та супутніх галузей (копальні), панував чоловічий етос — як наслідок домінантної чоловічої зайнятості, відсутності університетів та інших вишів. Відтак у цьому регіоні до 1917 р. так і не з’явилась база для ліберального фемінізму, відповідна проблематика для місцевих партробітників була абсолютно нова, а для пересічного жіноцтва не знайома. У звіті жінвідділу Катеринославського губкому КП(б)У за лютий 1920 р. дуже багато уваги приділено засіданням делегаток, конференціям, ухвалено безліч резолюцій, але немає якихось конкретних цифр, справ і жодної власної ініціативи. Робота ж із повітами полягала лише в тому, щоб розіслати інструкції та літературу. Тільки в Каменському повіті спостерігалась безпосередня робота з жінками: було створено «клуб пролетарок», який налічував 207 членок, а також проведено «тиждень фронту» і суботник.

У березні 1920 р. діяльність все ж таки активізувалась: визначилися з кандидатурами на всілякі курси, у газеті «Звезда» вміщували сторінку робітниці, 12 березня разом із агітвідділом провели концерти-мітинги «Революція та визволення жінок» — тобто діяли чітко за циркулярами ЦК КП(б)У.

Водночас до столиці звітували, що зібрання комуністок двічі так і не відбулося. Ще один класичний приклад «відписок»: відкриття школи грамоти в Павлоградському повіті було потрібною справою, втім, подолання неписемності було загальнодержавним пріоритетом і це досягнення могли записати собі в актив майже всі партійні і радянські структури. Тобто видимість роботи є, але в документах немає «живих» людських емоцій, якими переповнені звіти з інших регіонів. І до прориву у вирішенні «жіночого питання» тут не прагнули: за розкладкою прийому робітниць і селянок на робітфаки в 1922 р. на засадах постанов головпрофосвіти Катеринославський губжінвідділ скерував у 2–3 рази менше жінок, ніж жінвідділи в університетських містах (де концентрація жінок із вищою освітою імперського зразка безперечно була більшою).

Іще скромніші досягнення мало впровадження «радянського фемінізму» на Донбасі. На початку 1920 р., коли цей регіон уже був міцним плацдармом для подальшого встановлення радянської влади в Україні, жінвідділи звітували, що майбутній центр регіону «Юзівський