Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Юність Василя Шеремети 📚 - Українською

Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Юність Василя Шеремети" автора Улас Олексійович Самчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 101
Перейти на сторінку:
і я мовчу про Гриба. Ці антиподи є на землі тільки для того, щоб були маси і були їх проводирі, але вони одно тіло. Гриб — маса. Козенко — вождь маси.

— Не читай, Анатолю! — каже Василь.

Анатоль перестає читати і здивовано дивиться на Василя.

— Я, — продовжує Василь, — не можу такого чути. Знаю, що ти кажеш правду, але не можу... Але скажи мені... Ні... Ти таки скажи: ти віриш у свої слова? Звідки ці спостереження? Яка це, власне, злочинна думка... Не думаєш ти, що ми себе... Ну, як тут краще, мужніше сказати? Розклеюємо... Нашу душу? Я чую, що ми її розводимо у воді, мов цукор...

— І ти сказав правду... Мов цукор. Робимо солодку атмосферу. Василь деякий час думає, надумує, дивиться на край стола, де лежить томик із золотим тисненням, великі, чіткі літери втиснені у стару шкіру. Цей томик переложений листівкою і видно, що Прихода зовсім недавно мав з ним діло.

— Та-а-а! Щось нам треба робити... щось більше. Я ще не знаю, що саме. Може, йти на якусь велику війну. Наша революція, це велетенська хиба. Що нам вона дала? Революцію роблять... малі люди. Чи не правду кажу? Я жахнувся, Анатолю... Невже наш Козенко буде кермувати долею народу?

Це був їх тон... Так вони грали і грали якраз міцно. Мабуть, їх гостро вражено. Василь мав натягнуті нерви, а серце билось у грудях сильніше, ніж коли інше. Після Анатоль прочитав Василеві свої вірші. Василь знайшов їх трагічно слабими, але з чемности не висловив цього. Анатоль показав Василеві великий, грубий у темно-малиновій обкладинці зшиток, де списано педантичним письмом багато віршів. Між віршами інколи помітки — листки, сухі квітки, позлітка, шматок стрічки. Василь не питав, але здогадувався. Прихода подобрішав, розм’як, поширився. Дивився і бачив Василя по-новому як ніколи, вийняв кілька малих конвертів, на котрих дрібними і нерівними літерами були писані признання. Василь не міг вийти з дива. Прихода вже дістає такі прекрасні листи, і Василь мусить йому подивляти...

Надворі місяць, підбирав мороз, стояли спокійно дерева, блищали стріхи будинків, інколи димів димар і в різних місцях горіли бліді в сяйві місяця електричні жарівки.

“Ах, який я дивний, тричі дивний...

Я розм’як, в мені багато сили”.

“Геть слова! Не можна писати... Треба різьбити. Треба чеканити на серцях. Треба, щоб кров нашого серця обмивала літери, які промовляють за нас”. Ці слова вийнято з Василевого щоденника; їх він вписав туди того саме вечора, чи краще ночі, біля години першої. Всі вже спали. Євген також. За стіною повільно, рівно, дуже спокійно і одночасно сумно вибивав годинник. Хто може спинити його сумне биття? Кому дано зрозуміти його незрушний спокій?

ДНІ ПІЗНАННЯ

Коли б Василь міг сидіти на місці. Взяти книжку, підручника латини і, як добрий, порядний учень, сісти і літеру за літерою вивчати. Василь не має сили сидіти. Він раненько зривається. За вікном сірий день. Небо встелене, чи краще заповнене, сірою мряковиною. Дерева оздоблені інеєм.

Це нічого, що неділя. Василь чує поклик... Його ось цілком виразно кличе місто, сірий ранок, соборний дзвін. Можливо, там чекає те “щось”, що відчуває ціла його істота і чого не висловиш словом. Може він вийде, а “воно” стоїть, може пройде на Широку, а воно там чекає. І він іде. Кудись іде, без відповіді, без “знаю”.

І жити цікаво. Він не буває сам. Скрізь, куди йде, чує побіч наявність несподіванки. Може вийде за ріг Костельної і... О! Це ти? Чекаю, чекаю... Ходімо разом. У школі на лавиці чи на перерві в роздягальні, перед і після лекцій, там і тут, скрізь чекає те саме. У розмовах з товаришами може впасти одно тільки слово, і душа вже загоряється наново і серце вже вибиває ритм напруження.

Ввечері на пробі... Зовсім тут близько, простягни тільки руку... Очі постійно дивляться, бачать все, найменший дріб’язок. Вуха постійно чують... Який той голос звучний, теплий, що вникає і зворушує... І немає дня спочинку. Все навкруги біля цього — храм, всесвіт, сміх і сльози.

Тільки одно: Василь у ці дні її не “проводить”. Після театру, після всього іншого... Треба уникнути в тінь, усунути заздрість. Не має, зрештою, сили чи відваги, чи хто його зна чого. Може це сором юности, однак це більше, ніж сором. Скромність, інтимна святість, виключна чистота, те, з чого в людини родиться символ янгола, натхнення величного пориву, що виливається словом молитви. Якось так воно є. Цікаво, повно, звабливо...

Василь довідується ще одну річ: Мединська і Гнатюк “щось мають”. Він це знав давно, але тепер на пробах, коли він “грає Івана”, а вона “жінку Михайлову”, Василь це ще виразніше бачить. І як, скажете, після цього проводити її, чути її мову, її близькість? Але “порвати” з нею не має сили. І тому це ще дошкульніше вривається в його нутро, і тому він ще повніший...

Багато про це думає. Іноді тікає від думки, але даремно. Вона женеться за ним безнастанно. Жодні перешкоди, удень чи вночі, не спинять думання.

Після загальних зборів “Юнацтва” до Василя вперто й часто заходить Гнатюк. Чого він хоче? У школі, на вулиці, вдома зустрічає його і коли б не ті розмови — поважні і конечні, Василь не потребував би зближатися з ним. А так їх бачать разом. Там і там — у Хмелюка, у театрі. Вони вертаються з проби, а Настя йде спереду чи ззаду і ні один з цих двох не цікавиться її присутністю.

Її ім’я ні разу не вимовляється їхніми вустами. Вона для них не існує. Ось вечір, випадає сніг, на вікнах ласиці, горять поодинокі ліхтарі, на вулиці мало людей. Василь і Гнатюк вертаються з Інтимного театру. Вони спізнилися, бо завзятюще обговорюють “Брехню” Винниченка.

— У тій п’єсі багато людського, — каже Гнатюк. Вона така зрозуміла всім. Брехати собі, людям, Богові і врешті заплутатись, щоб не знати, де сама брехня і плутати її з правдою в ім’я великих і страшних вимог душі чи тіла. Чи ти можеш собі уявити це?

— Я чи можу? — питається Василь. — Можу, але не зовсім. Визнаю чистоту. Не вірю в це якраз...

— Маєш, певно, рацію, — каже Гнатюк. — Певно. Ти маєш рацію... Я тільки беру ці виняткові вимоги... От у п’єсі... Вона любить. Вона не може признатися...

1 ... 35 36 37 ... 101
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юність Василя Шеремети», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Юність Василя Шеремети"