Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

А після цього встав, нарешті, Прихода. Він сказав:

— Я бачу, що тут іде гра в сліпу бабу. Кому, нащо і для чого це? Козенко хоче керувати гуртком? Так чому не скаже просто? Нащо ті викрутаси?

Козенко ображений. Він встає і накидається на Приходу. Гриб та Біленко виразніше нахабніють і зчиняють галас. Гнатюк дзвонить, Гриб проголошує, що Прихода зарозумілий, що він сам веде всі справи, що не радиться з людьми, що він гордий і що його треба з гуртка виключити. Прихода встає:

— Я вимагаю, щоб Гриб узяв назад свої слова, а як ні, то я сам виступаю...

— Виступай! — крикнув Біленко...

Прихода встав і ображений вийшов. Біленко виступив на середину і, розмахуючи руками, ревів:

— Бачили? І варто мати такого товариша! Хто за те, щоб він був в гуртку? Піднось руку! Ніхто. — І справді ніхто, бо ніхто не брав цього поважно. Але Біленко не вдовольняється.

— Хто проти Приходи! — крикнув він. І більшість рук піднеслося.

— Більшість! Більшість! — реве Гриб. Геть з Приходою! Гнатюк дзвонить, а потім звертається до всіх.

— Я уважаю за неможливе провадити ці збори. Тут справді зібрались люди, які не хочуть порядку. Вони хочуть іншого і хай те інше мають. Я зрікаюсь головування.

Зчинився шум, гамір. Говорили всі, а ніхто не слухав. Мовчали тільки Шпачук та Козенко. Вони були зовсім спокійні і по-своєму тріумфували. Василь встав і, вибравши момент, сказав:

— Я ще не почуваюсь божевільним, щоб тут бути! — він взяв свою кепку, надягнув її низько на лоба і вийшов. За ним голосно пристукнулись двері. Ще ніколи не був він так дошкульно, гостро зворушений, як тепер. Десь там, за плечима, востаннє чув рев своїх товаришів, але в ту саму мить він уже біг поночі вниз вузькою і слизькою стежкою. Ноги ковзались, але він тримався з усіх сил. Потім біг глибокою дорогою. Високо і далеко, над густим гіллям величезних осокорів та кленів серед білих хмарин блищав білий місяць. Подекуди, де сяйво його проривалося до землі, іскрився переливно сухий сніг.

Спочатку Василь сам не знав, куди має бігти. Біг і біг. Засунув руки у кишені своєї чорної чемерки і швидко сукав ногами. Місто ще жило, рухалось. Коли вирвався на Широку вулицю, йому полегшало. З брязкотом балабонів промайнули санки. Візник з башликом на голові бив батогом по конях.

І аж біля кав’ярні “Уділ”, якраз там, де мав повертати на свою вулицю, спало йому на думку: скочу до Приходи. Інакше не буду спати... Василь біжить далі і далі, штовхається по вузенькому хіднику, ковзається на зворотах, зупиняється перед вечірнім комільотом і купує “Кур’єра”.

Потім звернув на Директорську і пішов швидко під гору...

Прихода був уже дома; роздягнений, без краватки, він уже сидів у своїй кімнаті і писав. Відчинила його господиня — міцно, добре збудована жінка з великими карими очима.

— Це ти? — дивується Прихода...

— Як бачиш...

— Що там? Що там? Кажи!

— Ідіоти! — з серцем вирвалось у Василя.

— Ну, що?

— Каналії! Це вони навмисне. Вони хотіли мене не тільки висміяти. Більше... Ти розумієш? Знаєш, Анатолю? Я вже все збагнув... Це тактика... Затягнути немилу людину і скомпрометувати... Ну скажи сам? Ти ж бачив... Не думаєш, що це комуністи? Але що я їм зробив? Що? Я маю враження, що вони просто ненавидять. Усе ненавидять. Усе чисто. Мене, тебе, Настю, директора, Варвару Сергіївну... Більше. Я тобі скажу: вони ненавидять самих себе... От клянусь, Анатолю, що це так... Скажеш мені, що Шпачук когось любить? Чи може когось любити Козенко?.. Вони просто гидують любов’ю... їм огидне це слово, воно їх крутить, як халєра... Ех...

Василь був схвильований і не міг спинитися. Прихода дивився на нього уважно.

— Ти, Василю, маєш рацію... Але я помітив... Я знаєш, що помітив? Я помітив, що ми всі перед ними пасуємо...

— Як? — кидає Василь і привстає.

— А так... Пасуємо... Ми вийшли...

— І добре, Анатолю!.. Сидіти з ними... Ніколи! Я... Ні, ні! Я був з ними. Я думав — Козенко хлопець. Ні. Анатолю! Я такого не визнаю. Я визнаю мужність... Що у них? Ти кажеш — нахабство. Добре, але нахабство, вибач, — це не сила... Ніщо! Вони, я знаю... Вони істерики... Вони нахаби і вони... Словом ідіоти! Це щось з Достоєвського...

— Так, — каже Прихода. — На жаль... А ми маємо стільки роботи...

— Роботи... Ніколи, нічого вони не зроблять...

— Але... не кажи. Вони зроблять шум...

— Шум! Так... Власне — шум! А що ти тут пишеш?

— Щоденника... Я не бійсь... Не так, як ти... дівчина... Стільки тоді...

— Бо я не можу... Ти, Прихода... Ти маєш... Ну, одним словом, що тут... Точка... Може прочитаєш? Читай!

Прихода взяв зшиток. Сторінки його списано старанно, чітко, чисто. Василь обожнює цю виразність. Обожнює, бо сам не може, не вміє і не зуміє дійти такого... Анатоль читає: “Субота. Щойно вернувся з загальних зборів “нашого” гуртка “Юнацтво”. Я вже не є його член. Мене викинули. Отак взяли й викинули. Василь Шеремета ще там зістався, але вони і його викинуть. Ми їм там не потрібні”.

Чому ми їм не потрібні? І то кому “їм”. Ці питання дуже важливі. Хочу на них дати передовсім собі відповідь. Ми їм не потрібні, бо я гордий. Ми їм не потрібні, бо Шеремета розумний. Гордих і розумних наш народ органічно не любить...

— Стій, — каже перелякано Василь. — Ти це направду?

Прихода подивився на Василя синіми, м’якими очима. — Ти цього ще не помітив?

— Ні, — каже Василь. — Я цього не помітив... Ну, як це... Ну, як? Кажеш, народ?

— Так. Наш народ... У масі... Одиниці — ні! У нас є люди, що шанують розум... Але я краще читаю: “їм” — це значить масі. Я дивився на них зблизька й здалека... Боже великий! Це справжня маса, ті юні людики, розпатлана моруга з білими гладкими лобами, на котрих росте добра, тверда чуприна. І як боляче, що у нас немає виховників. Вони ж ложки не вміють тримати в руках. Ця трагедія змушує їх шукати еманації. Вони лізуть читати великі і грубі книги, щоб вперто і трагічно для них їх не розуміти. Я кажу про Козенка