Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

І Шпачук відкрив все. Виложив свої карти. Всі його слухають і всі зачаровані. Ось там, далі за Шумськом, лежить границя, а за границею є наша держава, а в тій державі наша влада... Шпачук все висловив, як умів і як хотів. Гурток був розметений, і жалюгідні його рештки, осоромлені та зганьблені, валялися попід ногами мудрих цих людей. Шпачук сів і згорда дивився перед себе в темноту. Тиша глибока. Всі відчули, що вони в порівнянню зі Шпачуком майже ніщо.

— Хто голоситься ще до слова? — питає Гнатюк. Деякий час тиша. Ніхто не голоситься. Гнатюк дивиться понад голови. Всі голови підняті і всі дивляться на нього. І раптом серед цієї тиші голос:

— Я!

Хто це сказав? Шеремета. Він вже стоїть. У хаті присмерк, і не можна сказати, щоб він дуже вже хвилювався. Всі добре знають, що Шеремета не може говорити, але що з ним сталося? Він почав:

— Мої товариші Гриб та Біленко... А може навпаки: Біленко та Гриб... А може... Я, зрештою, не розберу, хто з них де... Досить того, що вони обидва по-своєму дуже мудрі. На здоровля їм їхня мудрість. Я тільки не второпаю, нащо вони так старанно її витрачають... Витрачають та й витрачають, а святе писаніє глаголе: не мечіть бісера перед свинями. Мушу їм віддати справедливість. Мене вони таки знищили. Ви тут всі чули... Мали вуха і чули... Мали також очі і бачили... Я їх зрозумів...

А от товариша нашого Шпачука я зрозумів менше: він говорив зовсім так само, а може й ліпше, ніж наш посол Луцкевич у варшавському соймі. Я майже переконаний, що товаришеві Шпачукові не сидіти з нами на лаві шостої кляси цієї паршивої гімназії, а сидіти на лаві пишного сенату або бодай сойму. Ми помилились, не виставивши туди його кандидатури... Він, наприклад, висміяв наші віршики. Це дуже влучно. Він висміяв наше кохання. Чудово... Шпачук не пише віршиків і не кохає. Він навіть запустив, як бачите, вуса. Ну й що ж тут дивного. Він вже бував десь на якомусь фронті...

Я тільки цікавий, що ми маємо робити? Коли послухати Шпачука, то ми маємо кинути гімназію. Отак всі кинути і кінець... Всі в революцію, чи правда? А Прихода мовчить, мов мумія. І ви всі мовчите і, бачу, співчуваєте. А в Шпачукових словах стільки правди!.. І багато, багато тут мудрого... Я кажу: як доростемо — будемо Шпачуками. А тим часом ми є ми! Пишемо віршики, бо нам такі пишуться. Думаємо зелено і кучеряво, і кому соромно, хай признається. Мені не соромно... Те, що я червонію, це поки що моя справа... Що до кохання... Вибачте. Блажен, хто в молодості молод, — казав хтось там. Гірше, коли люди молоді в таких роках, коли треба бути дорослими.

— Досить! — крикнув Гриб.

Василь поглянув в його бік і трохи зніяковів.

— Досить? Не перечу, Грибе! Можеш говорити ти, — сказав Василь і сів.

Але говорив не Гриб, а Козенко. Цей взяв зовсім інший тон.

— Товариші! — казав він гостро. Гострий його ніс і гострий язик творять цілість. — Я зовсім не знав, що Василь Шеремета може бути не тільки прекрасним кавалером, світською, так би мовити, людиною, але й не менш світською і цілком дотепною дитиною. Ось він, наприклад, цілком мудро й дотепно зазначив, що він має право на кохання. Правильно. Він має те право, і ніхто йому його не відбере. Тим більше, що дама його серця — це майже фея...

— Козенку! — зупинив його Гнатюк. — Говори на тему...

Василь гостро і густо почервонів. Він відчув в собі злість.

— А всі говорили на тему? — питає Козенко.

— Я домагаюся порядку! — вже піднесеним голосом сказав Гнатюк.

— А ми домагаємось права! — зірвався і гукнув Біленко.

— Хто це “ми”? — питає швидко Гнатюк.

— Ми! — зірвався так само Гриб і вдарив себе в груди. — Говори, Козенку!

— Може говорити, але на тему, до звіту, до діла... Особисті справи нікого не сміють обходити... — казав гостро із натиском Гнатюк. — Прошу!

На хвилинку втихли. Козенко говорив далі. Він густо сіяв сарказмом. Кожне його слово — цвях, вбитий в самий мозок противника. Розніс, розтрощив, розметав усіх і все — віршки, весь гурток, кохання всього світу, всю молодість. Він є за рішучу революційну політичну роботу. Хто не з ним, той проти нього! — закінчив Козенко. І виявилося, що проти нього було мало. Більшість, що забирала слово, ганьбила гурток “Юнацтво”, топтала і зневажала його зміст, а Приходу, що покликав все те до життя, назвали слинтяєм, що не вміє відчепитись від маминої спідниці...

Затягли, що й кінця не видно, а ще багато роботи. Вибір нової управи, комісії праці, редакційної і ще там якоїсь. Найперше вибори голови. Незважаючи на все — на те, друге й третє, на голову гуртка пропоновано знову Шеремету. Проти нього Москалюк. Василь здивований. І що це має значити? Він і Москалюк? І щойно пізніше він збагнув... Василь встає і рішуче свою кандидатуру знімає.

— Я відмовляюсь!

— Чому? — питає Гнатюк.

— Тому, — каже сердито Шеремета.

— І що за чорт! — кричить Гриб.

Зривається Стасюк:

— Шеремета голова!

— А я кажу, що ні! — перечить Шеремета...

— Голосуємо!

— Голосуємо,голосуємо!

Встає Козенко.

— Ні! Я проти. Головою має бути Москалюк!

— Як Москалюк? Чому! — здивований Гриб. — Ми хіба...

Але його перебиває Шпачук:

— Я пропоную голосувати! Шеремета, Москалюк...

Шеремета ще раз встає:

— А я пропоную, що на чолі гуртка має стояти або Шпачук, або Козенко. Чому вони відмовляються?

— Бо збори нас не хочуть... Вони хочуть тебе, і ти будеш, — каже досить рішуче з посмішкою Шпачук. — Голосуймо...

Гнатюк ставить на голосування дві кандидатури. Шеремета, Москалюк... Голосують таємно. Шеремета дістає більшість. Але тоді ще раз встає Козенко.

— Я, — каже він, — не погоджуюсь. — Голосування відбулось під натиском... Шпачук не має права робити якогось натиску. Тут ходить нам про діло. Нам треба голову...

— Я рішуче і остаточно відмовляюсь, — встає і говорить Шеремета. —