Читати книгу - "Справа Сивого"

— Дещо вдається пробити, — стишивши голос, сказав відвідувач. — Хоч за кожне слово просто душу виймають.

— Та й не кажіть, — зітхнув Яворницький. — Починаю згадувати молодість і недоброї пам’яті Михайла Юзефовича[91], який дав нам табаки з тим Емським указом.

— Але ж козацького роду був, аспид! З Полтавщини.

Запала тиша, споводована черговим нападом кашлю гостя. Але прокашлявшись, він запитав:

— Невже знову починається, Дмитре Івановичу?

— Ой, Трохиме Миколайовичу! Наша справа — у минулому розібратися. А теперішнє краще не чіпати.

Клим відзначив, як швидко господар урвав небезпечну розмову. Значить, є що приховувати шановному академіку, значить, він боїться щось виказати.

Врешті Яворницький пішов провести дорогого, судячи з усього, гостя до виходу, і Клим скористався цим, щоб залишити свою схованку та прожогом вискочити у коридор. Там, на щастя, нікого не було, і хлопець почав озиратися у пошуках шляху до відступу, коли раптом почув:

— А що це ти тут робиш?

Клим обернувся і зітхнув із полегкістю. Це була Маруся.

— Марусю, привіт! Оце прийшов тебе провідати, — збрехав він. — Скучив.

Вона з недовірою подивилася на нього, на вкрадені листи у руках, але усміхнулася.

— Дякую. Але до відкриття тут не можна знаходитися стороннім. І без того Сьогодні був скандал через те, що музей не зачинили на ніч.

— Та ти що?

— Добре, що тут лише мотлох і нема чого красти, — з іронією сказала вона. — Але правила лишаються правилами. Давай я тебе виведу.

Це було саме те, на що він сподівався. Дорогою до чорного ходу, на щастя, не зустрівся ніхто з працівників музею. Але перед тим, як попрощатися, Клим запитав:

— А що за дядько приходив зранку до вашого директора?

— Романченко[92]?

— Я не знаю, Романченко чи ні.

— Так він і приходив, товариш Дмитра Івановича, колись завідував тут експозицією, але тепер дуже хворіє.

— Зрозуміло, — підсумував Клим і додав: — Ну, тоді до побачення.

Маруся деякий час дивилася йому услід, потім знизала плечима і зачинила двері.

— Я думаю, в музеї діє антирадянська організація!

Перед тим, як іти до товариша Краукліса, Клим сто разів запитав себе, чи варто. І на сто перший вирішив, що варто, тим більше, що не мав із ким порадитися.

— Викладай, — начальник ДПУ відклав цигарку і схилився вперед.

— По-перше, у музеї зберігається зброя. Зрозуміло, під виглядом старовинної, але вона справжня, я перевірив, — на доказ своїх слів Клим продемонстрував забинтований середній палець. — Я навіть знайшов тайник, замаскований під старовинну Біблію. Щоправда порожній. Але це не просто так. По-друге, там збирається антирадянський елемент, як, наприклад, Любов Біднова з СВУ. По-третє, через Трохима Романченка вони мають агентуру у Губвидаві і там друкують шкідливу літературу. По-четверте, Яворницький ще до революції мав зв’язки з відомими катер... тобто дніпропетровськими імперіалістами, як голова Державної думи Родзянко. Листувався з білофіном Рєпіним.

— Це все? — запитав Краукліс.

— Ні, я думаю, що ми маємо справу із змовою істориків, які під маркою музеїв концентрують у себе зброю, людей та літературу, щоб у певний момент виступити проти Радянської влади, використовуючи старі зв’язки.

Краукліс відкинувся на стільці і прикурив нову цигарку.

— Ідея непогана, — зрештою сказав він, і Климові губи ледь не розтяглися у посмішку. — Але самої тільки ідеї не вистачить. Пам’ятаєш, ти був на допиті професора?

— Рубіна? — згадав Клим.

— Рубіна, — Краукліс пустив хмару диму. — Так, щоб ти знав, прийшов лист особисто від товариша Сталіна, щоб його разом з його подільником Виноградовим відпустити.

— Як це? — не зрозумів Клим.

— А так це, — перекривив його Краукліс. — Як особливо цінних наукових кадрів. Мать би їх!

Клим повагався і все-таки зауважив:

— Але ж Яворницький не є особливо цінним кадром.

— Ти так думаєш? — зверхньо перепитав Краукліс і знову вилаявся. — В Бога душу! Та якби знати, хто з них цінний, — потім зітхнув і обличчя його на мить втратило кам’яні риси. — Ти думаєш, нас по голівці погладили за те, що арештовуємо важливих для Сталіна людей?

Клим опустив очі.

— По голівці нас не погладили. Тому ми вирішили поки що академіків та інших професорів не чіпати. Про всяк випадок, — товариш Краукліс потягнувся до стосика паперів. — Отут мені підготували список. Диви. Писаржевський Лев Володимирович, директор Інституту фізичної хімії, тут взагалі Ленінська премія, так що не дай Бог він десь випливе, інформацію збирай, але не більше, сам нічого не роби. Так само Динник Олександр... Ми... щось тут нерозбірливо.

— Миколайович, — підказав Клим.

— Знаєш його? — підвів очі Краукліс.

— Завкафедрою теоретичної механіки, мене завалив на іспиті.

— О! — капітан повчально підняв палець. — Все одно не чіпай. Далі Свиренко Дмитро Онисифорович, ну, цей, таксзать, ботанік, але все одно. Рубін, Виноградов, цих ми знаємо... Так, одним словом, тримай цей список, сам на дозвіллі почитаєш.

Клим слухняно взяв аркушик. А Краукліс уже повернув собі звичайний суворий вигляд.

— І більше конкретики, студенте! Фантазії повинні бути підтверджені фактами. Фактами! Я від тебе більшого чекав. Ви нафантазуєте, а відповідати кому? Кому, я тебе питаю?

Клим мовчав, опустивши очі. Його дуже зачепили останні слова, бо ж справою Яворницького він займався у вільний час від арештів, облав та допитів, до яких постійно залучали мобілізованих. Виправдовуватися не випадало — не той характер у начальника, та й часу на це немає. Клим раптом і справді відчув себе студентом, якого проганяє з іспиту завкафедрою. Знову. І поки долав відстань до дверей, усередині просто клекотіло від образи. Тому вже біля порогу він зупинився, набрав у груди повітря та сказав:

— У мене є факти, товаришу начальник відділу.

— Які? — суворо запитав той.

— Я... тобто я чув...

— Ну, давай-давай, — заохотив Краукліс.

— Товариш Вайсман таємно відправляє релігійні культи! — випалив Клим.

— Вайсман? — нахмурився Краукліс. — Ти диви. А написати про це зможеш?

Клим гарячкувато закивав головою.

— Тоді сідай, пиши.