Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89"

— Пригощайся, красуне, не соромся.

Мало не скрикнула від несподіванки, рвучко обернулася. Прямо перед нею, обіпершись плечем об одвірок, схрестивши руки на грудях, стояв, білозубо щирячись, молодий турчин. Вродливе, облямоване чорною борідкою лице. Ставний. Зодягнутий у тюрбан з барвистого шовку. Тонкий стан обперізував пояс, що скріплювався довгим і гострим, немов кинджал, аграфом — застібкою, оздобленою коштовним камінням.

— Ну, то чого ж ти стоїш?

— П-пане… б-благаю, зжальтесь… відпустіть… — ледве вимовила Марія.

— Я не розумію твоїх слів, красуне, але відчуваю у них страх. Не бійся, зі мною тобі буде добре. Запевняю, ти не пошкодуєш.

Турок голосно зареготав.

— Благаю… від…

— Годі! — Сміх урвався. В очах спалахнула хижа іскра. — Я не звик, коли жінка в присутності мужчини забагато розмовляє. Волію радше чути під собою її напівпритомний жагливий лемент.

Хижий вищир змінився на хтивий. Широко розпростерши руки, турчин ступив крок до Марії. Дівчина подалася назад, та наштовхнулася на перегородку. А він, нахабно посміхаючись, підступав усе ближче…

Марія випросталася, гордо закинула голову й, дивлячись незмигно в чорні холодні очиці, просичала:

— Не підходь… Не підходь, нехристе бусурманський… Зупинився турчин. Ледь тріпнулися від подиву брови.

— Овва! Та ти, я бачу, не хочеш бути покірною. — Знову спалахнув хижий полиск. — Гаразд, — турок ураз збайдужів. — Почуваюся втомленим — сеї ночі клопітні було чимало, хочу перепочити, тому відпускаю. Але спершу рабиня мусить перевдягти свого пана… Ну ж бо!..

Дід щосили налягав на весла. Його босі ноги так упиралися в гниле дно каюка, що здавалося, от-от продавлять його. Старий спиною відчував, як на фелюзі довговусий вартовий, перегнувшись через край борту, мало не випаде — так пильно стежить за ним. Мабуть, бісова душа, сушить собі голову: чого той рибалка так квапиться? Чому його каюк так нівроку занурився у воду? Невже у ньому стільки риби?

Біля ніг старого, під благенькою мачулою, скоцюрбившись у три погибелі, лежав Петро. Крізь дірку в рядні він бачив, як вартовий раптом кудись зник. Наступної миті через борт перевисали вже кілька турчинів. Довговусий щось кричав, раз по раз тицяв рукою у їхній бік.

— Ет с-суче с-стерво! — вилаявся дід. — Таки добачив, щоб тобі повилазило, чортяко довговусий!

А тим часом на фелюзі в миг ока підняли якір і розпустили вітрила.

— Пора! — Старий рвонув мачулу. — Давай, сину, покажи бісовим дітям, як козаки вміють поціляти.

Петро підхопився на ноги й, майже не цілячись, стрельнув з короткого мушкетона.

На фелюзі зчинився ґвалт. Не випускаючи румпеля, повільно сповз на палубу стерновий.

Під голосне лопотіння вітрил, судно різко розвернулося, потягнувши за собою каюк, що встиг наблизитись майже впритул. Глухо бухикнув фальконет, викидаючи густі клуби чорного диму.

— Лізь! Душу твою богородиця! — гримів дід.

Захопивши багром край гарматного порту, він уперся головою в борт, стримуючи каюк що було сили.

Відчайдушний крик долинув з бака. Це наспів отаман з хлопцями. Кинуті дужими руками, міцно вп’ялись у палубу фелюги якорі-кішки. З гучним тріском, завалилася на фелюгу щогла байдака. По ній, по канатах якорів, по снастях дерлися, не звертаючи уваги на постріли, козаки. З прокльонами й божбою їм назустріч кинулись азапи й матроси.

Петро тим часом виліз дідові на плечі, підтягнувся й перевалився через борт прямо під дуло фальконета, що тільки-но відкотився назад. Ледь черконувши по плечі, просвистів ятаган. Звірячим відчуттям Петро впіймав порух супротивника й, викинувши вперед ногу, наче у хвацькому гопакові, збив його. Через мить Петро вже стояв напоготові. Відсахнувшись назад, він уник удару шаблі, зате сам не схибив. Булькаючи перетятим горлом, турок звалився догори черевом.

Бачачи, що така справа, інший турок, товстий і низенький, відкинувши ятагана, впав навколішки й, простягуючи низку важких ключів, завищав:

— Золото бери, зброю бери! Сам відчиню!

— Де дівчата? Де киз? — навис над ним Петро.

— Тут, тут!.. — товстун спритно майнув до корми. — Тут, тут!.. — белькотів він, безуспішно намагаючись попасти ключем у залікову шпарину.

— Геть! Я сам! — не втерпів Петро.

З темної комірчини, голосячи, кинулись обіймати свого рятівника полонянки.

— Мерщій, сестриці, там на вас байдак чекає. А Марійка, Марія де?! — озирався на всі боки Петро.

— Ой лишенько! Та її ж отой товстий до їхнього паші поволік, з годину тому, — скрикнула котрась.

Пополотнів Петро. Страшним став, мов той демон. Мало не одним стрибком доскочив до дверей капітанської каюти. Рвонув їх, що мав сили — раз… вдруге… втрете… Дарма — замкнуті зсередини.

— Маріє!!! — закричав моторошним криком.

І впав навколішки перед дверима. І гірко й невтішно, як мала дитина, заридав примовляючи:

— Марійко, Марієчко, Марійко…

…Двері каюти повільно й безшумно розчинилися. Петро побачив її, бліду як смерть, простоволосу, в закривавленій сорочці.

— Що з тобою! — кинувся до дружини.

Марія вся тремтіла, наче її пропасниця била. Пошерхлі вуста щось безгучно шепотіли, а розширені зіниці хлюпали невимовним жахом.

— О… о… о-ось, — проказала нарешті, простягуючи йому стиснену руку.

Петро ледве розціпив її пальці й вийняв щось довге, гостре, залите кров’ю. Тільки тепер, кинувши погляд у глиб каюти, він зрозумів, що тут сталося. Пожбуривши оте, Петро нахилився до Марійки й поцілував їй руки.

— Не бійся, моя ластівко, нікому тебе не віддам, — і підхопивши її майже непритомну, кинувся туди, де мав бути байдак.

Остання полонянка залишила фелюгу, коли пітьму гарматної палуби освітили вогники пострілів. По трапу, штовхаючись, стріляючи на ходу, спускалось кілька азапів.

— Мерщій відчалюйте! — закричав Петро. — Я їх затримаю! — І кинувся назустріч ворогам.

Заюшений кров’ю, він славно рубався, коли важка куля звалила його на коліна. Крізь шпарини гарматного порту Петро побачив, як оддаляється байдак.

— Стрибай у воду! Стрибай! — десь зблизька долинув голос діда.

Не маючи сил звестися на ноги, Петро дістав із-за пояса пістоля. Зблиснула крива шабля, але козак устиг вистрелити в бочку з порохом, що стояла біля фальконета…

* * *

Бурова платформа ген на горизонті скидалася на будиночок з дитячого малюнка. З лівого борту водолазного бота, що йшов на повному ходу, ледь маячів жовтувато-зелений берег.

Кремезний круглоголовий геолог, кленучи свою долю, чи не вдесяте розповідав старшині бота:

— Трубопровід поклали восени. Дно рівне, трохи пагорбкувате. Випробували— все як має бути. Весною мали пускати нафту, але, на щастя, перевірили ще раз. Уявляєте? Не тріщина, не розломина — ціла сотня метрів зникла, наче корова язиком злизала. Добре, що нафту не пустили, а то попливла б пляма кілометрів з п’ять діаметром. Нашими головами грали б тоді у футбола.