Читати книгу - "Війна у натовпі"

Тим часом до Києва з Москви мав прибути новий керівник українських парафій митрополит Володимир Сабодан. Передбачалося, що він оселиться у Києво-Печерській лаврі. Вона, як і всі інші монастирі, виступила проти Філарета. Ми вирішили захопити її напередодні приїзду Сабодана. Необхідно було добитися нейтралітету з боку міліції. Філарету симпатизував один із заступників міністра внутрішніх справ, на якого покладалася відповідальність за те, щоб конфлікт не переріс у серйозні сутички. Якось я сів до його "Волги" і ми поїхали оглядати Лавру. Він обернувся й заговорив про Філарета:

— Ось я дивлюся в ці чисті сині очі, — мовив він, — і думаю: як це можна щось мати проти такої людини. Він же святий!

Філарет був "матьорий чєловєчіщє". Проте це був єдиний з вищих служителів церкви, кого я знав (а знав я їх багато), хто серйозно ставився до церковної відправи. Він міг годинами ходити своїм кабінетом, наспівуючи вибрані місця. Моменти відправи були найсвітлішими моментами його життя. Окрім моментів, коли він рахував гроші.

Дальня частина Лаври, яка нас цікавила, оточена цегляним парканом вісімнадцятого століття з вузькими рушничними бійницями. Операцію я намітив на вечір. Основна наша мета — захопити головний адміністративний корпус, після чого ввести туди Філарета. Я навіть мріяти не міг, що приведеться воювати в таких романтичних обставинах, розігрувати трагедію в історичних декораціях. Справа ускладнювалась тим, що протилежна сторона була на стрьомі. Про можливість штурму здогадувались. Я поінформував про дату і час акції та посвятив у деталі плану тільки трьох чоловік. Вони виготовили штурмову драбину і заховали її біля наміченого місця під стіною. За годину до початку акції я зібрав своїх (близько сотні чоловік) у Володимирському соборі, розбив їх на групи і наказав кожній окремо доїхати до місця збору на схилах Дніпра попід Лаврою. Тільки там я пояснив їм причину збору і поставив завдання.

За десять хвилин двоє скромних молодих людей постукали у двері адміністративного корпусу. Коли вони прочинилися, зав'язали розмову з келейником. Розмова перейшла в сутичку. Один з наших вистрелив із газового пістолета. Це був сигнал до загального нападу. Зі стіни на подвір'я посипалися бійці. На дзвіниці тривожно закалатав дзвін, почали вибігати ченці. Завдання цих двох полягало в тому, аби утримати вхід протягом хвилини. На випадок невдачі було заготовлено невеличку саморобну тротилову шашку, щоб висадити двері. Цього не знадобилося. Адміністративний корпус захопили одразу.

Далі за допомогою палиць, ланцюгів та шматків гідравлічних шлангів почали розганяти монастирську публіку. Вона чинила спротив. Я послав людей стягти дзвонарів з дзвіниці.

В цілому в побуті монастирського начальства я не спостеріг аскетизму. Кухня була переповнена делікатесами, які наші одразу ж з'їли, щоб у разі чого не залишати їх ворогові. Я очікував на Філарета, аби ввести його у володіння. Після його появи ми були б бодай трохи прикриті по відношенню до Кримінального кодексу. Тоді наша акція була б не розбійним нападом, а взяттям під охорону власності під керівництвом законного власника.

"Коли він прийде, — думав я, — він вже не відкрутиться". Проте його все не було. Натомість під'їхало кілька машин ОМОНу. Я згрупував бійців на невеличкому підвищенні поблизу адміністративного корпусу, щоб легше було оборонятися. Втеча була неможливою — ми перебували у замкненому подвір'ї, а ситуація цього разу не була такою, аби лягати кістьми. Міліції все прибувало. Я вступив в переговори. Командував начальник Печерського райвідділу міліції. Він явно не симпатизував Філарету, ймовірно, райвідділ трохи підгодовувався з Лаври. Після довгих суперечок й багатьох, зроблених за допомогою гучномовця, попереджень я вирішив здатись. Проінструктував своїх, щоб скинули кримінальне, і нагадав, щоб ніхто не давав жодних показань.

Усіх нас закрили в клітках райвідділу . Мене потягли на допит. Міліціонери не приховували зловтіхи. Нарешті вони могли поквитатися за все попереднє.

— Не розумію, чого ви радієте, — мовив я. — Ви щойно зірвали державної ваги справу, яку я здійснював спільно з Міністерством внутрішніх справ.

До протоколу допиту було занесено епізод моєї поїздки на рекогносцировку в машині заступника міністра.

Мене кілька разів повертали до камери і знову тягли на допит. Під ранок я нарешті заснув, поклавши голову на коліна одного з товаришів. В камері опинився і директор стадіону "Динамо" Анатолій Калоша. Він брав активну участь у церковних справах і того вечора був разом з нами.

Рано-вранці до райвідділу примчав мій заступник міністра. Ситуація дійсно була скандальною, і він трохи налякався. Він забрав собі до портфеля всі протоколи і сам вивів всіх нас з райвідділу. Опинившись на волі, я подивився на ранкове небо і зітхнув з полегшенням. Я думав, що цього разу таки запроторять до буцегарні.

Як з'ясувалося, Філарет таки під'їздив до Лаври під час штурму, але не наважився в'їхати. Лавра залишилася за Московським патріархатом. З тих і пізніших подій я виніс стійке переконання в тому, що духовним особам не можна втручатися у справи церкви.

Це відповідає і сутності українського православ'я, де справи, зазвичай, вирішували братства, складені з мирян, а не духовні особи. Найбільш відомим українським православним діячем був Петро Могила. Митрополитом його проголосили кілька чоловік, серед яких не було жодного духовного, але у всіх були шаблі. І непоганий вийшов митрополит.

Трохи згодом наші вінницькі хлопці вирішили захопити будинок місцевого єпархіального управління — осідок єпископа Агафангела. За його кабінетом хлопці знайшли цікаву кімнатку з двома ліжками, забиту спиртним, порнографічними журналами та відеокасетами. З часом Агафангела перевели на Одеську єпархію, де він набув популярності як активний гомосексуаліст. Відтоді, як ми впритул зайнялися справами церкви, кількість атеїстів в організації суттєво зросла.

Пізніше відбувся об'єднавчий собор, на якому філаретівська частина церкви з'єдналася з автокефальною. Все це стало називатися Українська Православна Церква Київського Патріархату. Частина автокефалістів з об'єднанням не погодилась і виділилася в окремий патріархат. У ті дні я писав: "Останнім часом мені доводилось інтенсивно спілкуватися з ієрархами трьох християнських конфесій. Весь час я ловив себе на тому, що в голові моїй постійно звучить фраза: "Ла Іллаху іл лалаху ва Мухамма-дун Расул Ляхи". А може, і дійсно — Расул Лахи?"

За півроку мені довелося розширити досвід середньовічного штурму досвідом середньовічної оборони. До мене звернулося кілька "афганських" сімей. Їм обіцяли квартири в новозбудованому будинку в "Царському селі" на Печерську. Проте, коли будинок був готовий до заселення, з'ясувалося, що всі квартири розписані за різними начальниками з Кабінету Міністрів, Верховної Ради та Міністерства оборони. "Афганці" наважилися вселитися