Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лексикон націоналіста та інші есеї" автора Микола Юрійович Рябчук. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 47
Перейти на сторінку:
політи­ки га­ря­ч­ково шу­кають розв’язку для так званої «про­бле­ми бі­же­нців», а про­те сама по­становка пи­та­н­ня, самі те­рміни, вжи­ті для її опи­су, на­ближа­ють їх до мети не більше, ніж опис російсько-украї­нської війни ев­фе­місти­чною і ли­цемі­рною форму­лою «украї­нська кри­за».

В обох ви­пад­ках ідеться про кри­зу глобальну. Її проя­ви мо­жуть бу­ти ча­сткови­ми й досить рі­зни­ми, але без прави­льно­го діа­гнозу самої недуги ми при­ре­че­ні лі­ку­вати її найпомі­т­ні­ші си­мпто­ми, про­те не саму при­чи­ну. Ніяко­го справж­ньо­го розв’яза­н­ня для цих про­блем немає без глобальної со­лі­дарності та скоординованих дій сві­тової спільно­ти, насамперед — урядів і народів так звано­го «першо­го сві­ту».

Як­що йдеться про бі­же­нців, то, по-перше, ми всі му­си­ли б дося­гти принципової згоди що­до обме­же­н­ня гіперконсумпції (надмі­рно­го спожива­н­ня) і зло­чин­но­го марну­ва­н­ня глобальних ресурсів. Тут не досить самої лиш моральної від­повід­альності, екологі­чної осві­ти чи від­повід­ної пу­блі­чної агі­та­ції. Жорсткі податки слід бу­ло б за­провадити на вся­ку роз­кіш і всі­ля­ку надмі­рність; власти­во, будь-яке спожива­н­ня поза ме­жа­ми базових по­треб нале­жа­ло би про­греси­вно оподатковувати. Ідеться про засадни­чу зміну глобально­го ми­сле­н­ня й поведінки, цін­ностей і моралі, усві­до­мле­н­ня, що будь-яка роз­кіш і надмі­рність у сві­ті, де є го­ло­дні й знедо­ле­ні, — не­при­стойна.

По-друге, слід бу­ло б на глобальному рі­вні лі­квідувати всі дис­кри­міна­ційні та­ри­фи, які лиш під­три­му­ють і по­глиблю­ють структурну не­рі­вність між краї­нами «першо­го» й «третьо­го» сві­ту і які супере­чать задекла­рованим, про­те ні­ко­ли не втіленим лі­бе­ральним принципам вільно­го обі­гу товарів, капі­та­лів та інформа­ції, не ка­жу­чи вже про робочу си­лу. Не мо­же мати майбу­т­ньо­го світ, де середньоари­фмети­чна корова в Євросою­зі отри­мує більше до­та­цій, ніж здатен за рік зароби­ти середньо-стати­сти­чний афри­канець. І де бі­дні краї­ни отри­му­ють за свої банани менше, ніж бага­ті отри­му­ють із цих бананів у ви­гляді податку.

І по-третє, на глобальному рі­вні мала би зни­к­ну­ти будь-яка по­блаж­ли­вість і то­ле­рант­ність що­до банди­тських, ди­кта­торських, корумпованих ре­жи­мів, які перуть свої брудні гро­ші через захі­дні банки і без­пе­чно їх там збе­рі­га­ють. Доки так звані «елі­ти» третьо­го сві­ту три­мають своє населе­н­ня у без­прав’ї та зли­днях, а при то­му без­пере­шкодно насо­ло­джу­ю­ться всі­ма блага­ми першо­го сві­ту, йо­го роз­виненою банкі­вською, меди­чною, осві­т­ньою, правовою си­стемою, ніяка допомо­га тим бі­дним краї­нам не бу­де ефе­кти­вною і жодні ре­форми не бу­дуть справді успішни­ми.

Пропоновані заходи мо­жуть ви­датись утопійни­ми і, без­умовно, не­прийня­т­ни­ми для глобальних еліт, які мають до­стат­ньо особи­стих і корпорати­вних при­чин під­три­му­вати наявний статус-кво. Вони мо­жуть ви­дати­ся драж­ли­ви­ми і для звичайних жи­телів першо­го сві­ту, які на рі­зні ла­ди й через рі­зні ка­нали отри­му­ють зиск із наявних у сві­ті структурних не­рі­вностей. Але час і їм усві­до­ми­ти, що неоко­ло­ніальний статус-кво похи­т­ну­вся і від­нови­ти йо­го не вдасться. Сьо­годні­шній на­плив бі­же­нців — це лиш си­мптом глобальної недуги. Вона про­гресує і за якийсь час дистопійний ро­ман Жа­на Распая мо­же ви­дати­ся нам реальністю або навіть її пом’якше­н­ням і при­кра­ше­н­ням. Распає­ва версія майбу­т­ньо­го, зре­штою, не найгі­рша на тлі дедалі ймовірні­шо­го торже­ства праворади­кальних, раси­стських, неофа­ши­стських ре­жи­мів по всій Європі, які кров’ю й залі­зом, ди­кта­турою і те­рором ря­тувати­муть нас усіх від на­ше­стя «варварів». Це, здає­ться, якраз той ви­падок, ко­ли лі­ки ні­чим не кра­щі від самої хвороби.

І поки у «стані свя­тих» панує роз­гу­бле­ність, «во­гонь з не­ба» стає для ньо­го дедалі реальні­шою пер­спекти­вою.

2.

По­при від­сут­ність у Распає­во­му ро­мані одно­значно заявле­ної си­мпатії для тої чи тої сторони, сам спосіб пред­ставле­н­ня в творі «конф­лі­кту ци­вілі­за­цій» оприя­внює європо­центри­чні упередже­н­ня автора та йо­го ви­разно «орі­є­нталі­за­ційний» по­гляд на чу­жи­нців. Жоден із них не має інди­від­уа­лі­зовано­го ха­ракте­ру, прив’язаності до конкрет­но­го місця й ча­су, яки­хось власних проектів і мрій — крім три­віально­го прагне­н­ня дося­гнути мо­ло­чних рік із ки­селеви­ми бе­ре­га­ми, що пли­нуть ві­ртуа­льни­ми просторами телевізійних реклам.

Конкрет­ність доль і, від­повід­но, оповід­ей — чи не найбільше вра­же­н­ня, яке я виніс недавно з польсько-німе­цько-украї­нської ви­ставки Dispossessions на Вене­ційському біє­нале. Ко­ж­не ви­гна­н­ня, ім­мі­гра­ція, вте­ча, втрата мають інди­від­уа­льний ха­рактер. Усі мають власне ім’я, історію, ко­лір, кшталт, запах, звук, їх мо­ж­на торк­ну­ти­ся і почу­ти, від­чи­ни­ти, на­че по­трі­скані двері, і зази­рну­ти всереди­ну, від­кри­ти одна за одною ці­лі ко­ле­к­ції позі­рно ви­пад­кових ре­чей і не­зроз­умілих слів, що ви­повню­ють собою конкрет­не жи­т­тя, ря­тую­чи йо­го від анонімності та ентропії.

Я ні­ко­ли на власні очі не ба­чив бі­же­нців, хоча бага­то хто з моїх друзів за совє­тських ча­сів мо­гли б зважи­ти­ся на цю роль, ко­ли б кордони бу­ли від­кри­ти­ми. Зважи­вся, власне, ли­ше один. На­при­кі­нці 70-х він одружи­вся з єврейською ді­вчи­ною й отри­мав до­звіл поки­ну­ти комуністи­чний рай разом з юрбою інших ре­патрі­антів до нововід­найденої сіоністської бать­кі­вщи­ни. Я прига­дую спеці­альний по­тяг зі Львова до Від­ня, не­чи­слен­них від­проводжа­льни­ків, що нава­жи­ли­ся з’яви­ти­ся на пла­т­формі під недремним оком ґе­бе; прига­дую сво­го прия­теля у велетенській шу­бі та ху­тря­ній шапці, яких він ні­ко­ли в жит­ті не носив, навіть узи­мку, а тим більше у кві­т­ні. Він ви­глядав гро­теск­но, на­че на кі­но­зйом­ці, але я знав та­кож, що ні­чо­го, крім особи­стих ре­чей, ім­мі­грантам вивози­ти не до­зволя­ли, отож му­си­ли брати не те, що хо­ті­ли, а те, що мо­гли. Спаси­бі вели­коду­шній совде­пїї, що взага­лі ви­пу­скала їх на свободу — замість від­прави­ти товарним по­тя­гом у про­ти­ле­ж­ний бік.

«Ну, по вагонам, товари­щи бе­же­нцы!» — горлав провід­ник. Це був ні­би­то жарт — по­єд­на­н­ня совє­тських «товари­щей» з анти­совє­тськи­ми «бе­же­нцами». Але сцена від цьо­го роби­ла­ся ще гро­теск­ні­шою. Ні­хто й не думав смія­ти­ся. Почу­вали­ся як на похороні. Від’їжджа­ли назавше, й усе, на що мо­гли споді­вати­ся, — це принагідні ли­сти, примарні посла­н­ня з іншо­го сві­ту, з нед­осяжно­го по­тойбіч­чя.

Через десять років, однак, залі­зна завіса впала і я, всупереч усім при­пу­ще­н­ням і перед­ба­че­н­ням, та­ки зди­бав сво­го товари-ша-бі­же­нця — спершу в Киє­ві, ку­ди він при­їхав на якийсь меди­чний кон­грес, а по­тім і в Штатах, ку­ди те­пер уже я подався на ці­лих два роки дослі­джу­вати жи­т­тя анти­подів. Товариш ви­глядав пре­чу­дово. По кі­лькох роках ми­тарств, роз­лу­чень, ми­т­тя посу­ду й пере­під­твердже­н­ня сво­го лі­карсько­го ди­пло­му він та­ки отри­мав пра­цю за фа­хом у державній пси­хіатри­чній клі­ні­ці, ку­пив поме­шка­н­ня, від­крив приє­мність ката­н­ня на ли­жах і мандрува­н­ня сві­том, забарвив свою украї­нську вимову аме­ри­канським акцентом і додав ек­зо­ти­чне — ff до сво­го неви­значно­го украї­нсько­го прі­звища Зуб­ко. Він втратив бать­ків ще в ди­ти­нстві, йо­го дальші роди­чі виїхали до Польщі, тож поверта­ти­ся в Украї­ну не бу­ло ні реальних при­чин, ані ві­ртуа­льних.

Він, здає­ться, був трохи зди­вований, що ні­хто з на­ших спільних друзів не пі­шов йо­го шля­хом — навіть ко­ли залі­зна завіса впала і ко­жен отри­мав змо­гу втіли­ти свою мрію, бу­ла б лиш охо­та. Я намага­вся поясни­ти йо­му, що саме то­му, що завіса впала і совде­пія завали­ла­ся, по­тре­ба ім­мі­грувати втрати­ла актуальність і ро­манти­чність, плід втратив привабли­вість. Хтось справді ви­їхав

1 ... 35 36 37 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"