Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

- Не кажи дурниць Ханно! Я лише хотів показати тобі ким є твій улюблений Алекс. Його суть, не істинну, а справжню.

- Хто ви? – оглянула я обох братів.

- Запитай про це у Алекса. Я, що маю всю брудну роботу за нього виконувати? Я на таке не підписувався, - Нейт відступив на крок убік.

– Алекс розповів, що ви некроманти.

Нейт голосно засміявся.

- Не те він тобі розповів. Зовсім не те, що треба було, – весело сказав Нейтон.

- Дурне звичайно питання, але…ти теж такий як… - я не наважилася закінчити фразу.

Нейт дивився на мене, потім сказав:

- Справді, ти маєш рацію. Дурне питання.

Розкат грому накрив нас раптово. Мене підкинуло від несподіванки. Пішов густий дощ. Його часті краплі зливались у довгі нитки у світлі фар.

Я рвонула геть. Далі від цих двох. Мені хотілося зараз опинитися вдома, у теплій постелі та в безпеці.

- Ти куди побігла? До міста далеко! До ранку не дістанешся! – прокричав Нейт.

Його крик вкрутився мені у вуха, але я не сповільнила біг.

- Алекс не просив тебе про це, - підвів межу Келлан. - Це була твоя ідея.

Нейт усміхнувся.

- Ти божевільний. Алекс не схвалить такого. Біжи, наздоганяй її. Не бракувало, щоб вона ще почала про це тріпатися, - спокійно сказав Келлан.

- Не турбуйся Келлан. Я все залагоджу. Ханна - хороша дівчинка, вона не балакатиме. Я в цьому впевнений. Я побіг, вона не могла далеко втекти, - Нейт рвонув слідом.

Келлан обернувся до мертвої дівчини:

- Вибач. Це було потрібно, - стоячи мовчки під дощем, він продовжував дивитись на те, що від дівчини залишилося. Келлан завжди просив вибачення у своїх жертв. Він вважав це певним обрядом прощення. Великою необхідністю.

Сильні пориви вітру били в обличчя, дощ заливав очі. Добре, що я взяла дощовик, Нейтон правий з парасолькою мені було б незручно.

Блискавка вдарила в дерево, яке, з оглушливим тріском звалилося прямо переді мною, мало не прибивши мене до землі. З криком відстрибую назад. Обернулася. Нічого не видно. Де я? Мабуть, заблукала. Переконавшись, що Нейтона за моєю спиною немає, зітхнула з полегшенням. Хоча через сильний дощ і темряву я далі свого носа нічого не бачила.

Перебравшись через дерево, я побігла далі. Шлях мені висвітлювали лише безперервно блискучі розряди блискавок. Мої ноги втомилися (я навіть не пам'ятаю, коли востаннє бігала). Зупинившись біля високого дуба, спираюся на нього, схопившись за бік. Мені треба перевести подих. Дуже важко дихати.

- Ханно.

Почула раптом я і обернулася, сил взагалі не було. І починаю плакати.

- Ну як? Далеко втекла? - він як завжди знущався. - Не дуже, - відповів він за мене, бо я мовчала не в змозі говорити. - Ти зовсім не далеко втекла. Втомилася напевно? А ось я – ні. Зовсім не втомився, - продовжуючи знущання, він сперся на моє дерево і зазирнув мені в очі. – Чому не тікаєш? Мені стає нудно! Я був у передчутті чудової погоні, а ти взяла, і весь кайф обламала! Ти не могла втекти трохи далі? Зовсім трохи. Що б мені було цікавіше за тобою бігати.

Він відійшов назад на кілька кроків.

- Я порахую до десяти і ти побіжиш. Даю тобі фору. Один ... два ... три, - він почав відлік.

Ще не встигнувши до ладу відновити дихання і тримаючись за ниючий божевільним болем бік, я абияк зрушила з місця. З кожним рухом біль давався взнаки все сильніше.. але я не зупинялася, намагаючись прискорити темп.

- …Шість…сім… Біжи Ханно! Не зупиняйся! - кричав мені вслід Нейтон.

Моє обличчя було залите і дощем, і сльозами. Мені здавалося, що я зараз знепритомнію і помру.

- І ... десять! Я вже біжу за тобою моя мила пташка! Заспівай мені! Нехай твоя пісенька вкаже мені вірний шлях до тебе! Я тебе зловлю! - він явно насолоджувався кожною своєю фразою.

Я чула кожне його слово. Але в мене вже не було сил ні на паніку, ні на сльози. Несподівано, хтось різко збиває мене з ніг, я побачила Нейтона.

- Впіймав! – тріумфував він. - Ти зовсім не старалася. Навіть не намагалася втекти. Ну так же не цікаво.

- Ти псих, - вимовляю з тяжким видихом.

– Знаю. Ти не перша мені це кажеш, - він ривком підняв мене на ноги.

- Відпусти мене, - з ненавистю кажу, виштовхуючи з болісних легеньких подих.

- Домовилися, - раптом погодився він.

Я здивовано дивилася на нього. І навіть причаїла подих, що збився.

- Що правда? – я завмерла.

- Як скажеш, принцесо, - після цих слів був сильний удар. Я втрачаю свідомість. Настає темрява.

Біль… Страшенно болить голова. Намагаюся розплющити очі, виходить, але з великими труднощами. Мій погляд затуманений. Перед очима все пливе. Мені дуже холодно. Сил немає. Де я? Не можу зрозуміти. Я померла чи ще жива? Наступної миті згадую нещодавні події: Келлан, пов'язана дівчина, вбивство, погоня, сильний удар (здається в обличчя). Через цей удар, я швидше за все і знепритомніла.