Читати книгу - "Матінка Макрина"

І вдаючи, що мені розгорнутим листом в обличчя легко збирається вдарити, гупнув мене навідліг кулаком, і від того донині в мене шрам по обличчю йде, ось тут, бо тоді він мені хрящ у носі єпископським перснем зламав. Я вас навчу писати до імператора! Кров’ю з носа ви писатимете просьбу, щоб вам дозволили прийняти православ’я! — верещав він. — А тепер читай, що вам Найясніший Пан відповів. Бо він відповів, авжеж, бо великодушний: «Просьба їхня виконана буде, якщо вони змінять віру». Тут він мене, хвору, за барки схопив, на землю штовхнув і почав топтати. Я й імператор — єдине ціле, — кричав він, — я й імператор становимо єдність, що імператор, те і я, що я, те й імператор! І коли я отак лежала на землі, топтана його каблуками, нахиляється до мене сестра Вавжецька, найвища з нас усіх і найсильніша, що ще в нашому монастирі не лише за найважчі роботи бралася, а ще й допомагала слабшим сестрам, бо завжди мала сильні руки, і шепоче: Матінко, дозволь. Дозволь мені, матінко, його на місце поставити. Але я мовчки покрутила голово, мовляв, ні, а вона послухалася мене та руки на нього, руки, як буханка великої і як камінь важкої, не підняла, але так йому рішуче заступила дорогу, що він припинив збиткуватися з мене. Однак почувши від мене, що штампований папір ми дістали від убогих, він категорично заборонив пускати до нас жебраків, бідняків, безхатьків і всіляких євреїв, а відтак нас відрізали від милостині, яку вони нам подавали, — правда полягає в тому, що навколишні мешканці дізналися, які в монастирі панують порядки, тому бувало, що заможні пані переодягались у жебрачок, немовби грошика просячи, зі спухлого живота видобували хліби, сало та цілі дзбани смальцю; одну з них, пані Якубінську, на наших очах викрили, викрали й начебто слід її пропав. Інший мешканець, переодягнений у селянина, з болем спостерігав за нашими покараннями, аж вирвалося в нього: Господи, коли ж ти змилуєшся над нами! Вони одразу ж викрили, що це поляк і шляхтич, схопили його й без суду заслали на Сибір. Слали нам теж деякі заможніші мешканці до монастиря запаси та одяг, усе це потрапляло в руки до москалів, але ті дари, навіть щедро оплачені, ніколи до нас не доходили. Відрізані від бідних, ми би з голоду сконали наступними місяцями, якби не те, що попи завжди бояться євреїв, бо в кредит у них п’ють, а тому дозволяли їм і далі приносити нам брагу.

Наприкінці розгніваний Семашко наказав провести слідство. Я вам, — сикнув старий єпископище крізь ікла, як змія, — я вам імператорськими різками не одну, а три шкури здеру, першу — вашу, а згодом дві імператорські, якщо вони потім виростуть. Так під різками того самого дня чи, точніше, посеред ночі сконала сестричка Базилісса, Базилісса Голинська. Били нас у слідстві з вечора до опівночі, кожну допитуючи без кінця, хто нам папір штампований приніс — одначе марно, жодна з нас не злякалася. Ми лежали у власній крові аж до полудня.

Відтоді нас били різками більше, ніж раніше.

Розділ X

Панотчик закрутився, як дзиґа; я випала з диліжанса, як розтрушена скринька з гниличками, все побите, і думала, що душу віддам на французькій землі, не доїхавши до Риму, а панотчик, немовби новонароджений, заходився залагоджувати всілякі справи. Добре тільки, що вже підготовлена карета архієпископа чекала на нас і повезла до сакрекерок[61], де ми мали поселитися. Під брамою юрмища, крики «віват», десь двоє чи троє поляків, але найбільше побожних французок — завитих, у зморщених сукнях, із молитовниками, що видніються з-під руки в мережаній рукавичці… Однак не встигла я до келії ввійти, не встигла позіхнути, простягнувши ноги на ліжку, бо вони спухли в мене, спухли жахливо, як пеньки, почервоніли… сказати, що шрами нили — це не сказати нічого, вони волали до мене крізь черевики… але, кажу, не встигла я позіхнути, як вже були ми в архієпископа де Волана, французького примаса. Папа якихось два роки тому вручав йому в Римі кардинальського капелюха, начебто гарна була церемонія на Троїцькій горі, — шепнув мені при вході панотчик, який пропонував нам усілякі послуги та видав листа, що ми можемо до кожного костелу й монастиря заходити і з нього виходити, як нам захочеться, зокрема до жіночих і закритих, заради, як він сказав, цілющого впливу. Всі принагідно трохи поплакали. Ввечері зібралися охочі послухати Історію Макрини Мечиславської, ігумені мінських василіянок, про їхнє семирічне переслідування за віру. Чимало облич я впізнала з тих, що кількома годинами раніше зустрічали мене перед монастирською брамою, чимало нових, зокрема панотців, а крім того, всі сестри і ще діти, що виховувались у цьому закладі, а тихо було так, що чути, як комар пролетить. Потрібен був амвон для промови до цієї юрби — ми не хотіли переходити до костелу, врешті, сестри наказали встановити столика, а біля нього табурет, і так зі столу, трохи погойдуючись, панотчик розповів французькою мовою мою історію. І багато було плачу, і вигуків багато, але французькою, а тому я не знаю, що вони кричали. Наступного дня — до наступного дому сакрекерок, за місто, туди, де їхній новіціат[62]. Народу ще більше, і ще довшу проповідь мав панотчик, бо тривала вона не менше як дві години, і що довше він говорив, то більше сліз лилося; наприкінці він нахилився до мене і крикнув так, аби я почула його крізь крики: Благословення… вони просять про благословення, матінко. Хотілося мені цього чи ні, але я встала зі свого табурета, на якому скромно сиділа з вервицею, молячись на своїй грубій книжці, підняла очі, оглянула залу з побожними, стривоженими, в одних сльози, інші — червоні від зворушення, ще інші — бліді як смерть, і сказала сама собі: Господи Боже любий, треба благословити, треба. І я благословила.

Коли всі виходили, — заплакані й осяяні зсередини, — панотчик Єловицький поглянув на мене, я дивлюся, а в його очах теж