Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

Я взяв дві коробки. Вони були дійсно важкі. Я звичайно не був слабким фізично, але мені доводилося докладати певних зусиль несучи їх. Ми йшли бруківкою повз ліс. Мовчки. Він порушив тишину заговоривши до мене: 

– Мужик, дуже виручив, справді! Не знаю щоб я без тебе робив! Міша ти – найкращий! 

– Звідки ти мене знаєш? Я не казав тобі як мене звати.  

– А, та про тебе всі тут знають, багато хто про тебе говорить! 

– Дуже вірю, – промовив закатуючи очі. 

– А мене Євгеном звати!  

Я промовчав. 

– Гарний день сьогодні, скажи? 

– Так, – відповів я зітхаючи, – дуже пречудовий. – А що це в тебе тут в коробках?  

– В одній чорнозем, а в другій – лопатки, грабельки маленькі, ножиці, секатори… 

– А в тій, що ти несеш? В ній що? 

– Там…– він затнувся, а потім продовжив, – там журнали усілякі та насіння квітів. Журнали, як рослини саджати, як правильно за ними доглядати й таке інше. 

– І як тобі взагалі гурток ботаніки? Дуже цікаво там? 

– Я на нього не ходжу, – Євген посміхнувся. – Мені сидіти вчити всілякі види рослин не дуже цікаво якщо чесно. Не моє. Краще я буду ділом займатися. Піду спортом позаймаюся, допоможу комусь, можливо ще щось пороблю. 

– Так раз ти не ходиш сюди, то навіщо це все тобі? 

– Це не мені, а вожатій, а поспішаю я до матері, вона приїхала мене провідати. Розумієш, я не розбираюся в цих квітках взагалі. Понакидав усередину насіння яке вона там казала й не казала, – белькотів Євген, – принесу, а там хай сама розбирається!  

Пройшовши весь шлях ми підійшли до його будиночку. Він був такий як і інші, в яких жили піонери, але виглядав він не таким симпатичним. Він був пофарбований у темно-зелений колір. Фарба внизу почала тріскатися знизу. А на стіні, взагалі наче хто її навмисно лінією здер. Євген відімкнув двері і зайшов досередини. Я хотів вже пройти за ним, так як в мене вже не було сили тримати ці картонні квадрати, але він сказав: 

– Зажди, зажди, – випалив він, – постав їх тут, я сам занесу. 

– Тю, та давай я занесу, мені ж не важко!  

– Ні, справді, дякую, ти й так вже багато для мене зробив! Ти мене дуже виручив! Постав їх. Я заберу зараз. 

Я поглянув в щілину позаду нього. Там було доволі темно, не дивлячись на те, що надворі зараз палить пекуче сонце. Видно вікна завісив. Женя вийшов до мене, забрав коробки й заніс їх досередини. Після цього він вийшов без них до мене. 

– Ти мене дуже виручив! – повторив піонер знову, протягуючи мені свою руку. – Якщо тобі щось буде потрібно, можеш до мене звертатися. Тепер ти знаєш де я живу.  

Я потиснув йому руку.  

– Був радий допомогти. 

Насправді не був. Я витратив дуже багато свого часу. Зараз потрібно буде швидко повертатись назад.  

Євген підійшов до мене впритул і обійняв мене. Я ж в свою чергу почав сильно чхати. 

– Що таке? В тебе на обійми алергія? 

– Ні, – відказав я, – в мене алергія на квітковий пилок. 

– А, он воно що...  Буду знати. І до речі, – він повернув голову в сторону і вільною рукою почав вказувати на щось пальцем в бік, – дам тобі маленьку пораду. Біжи! 

– Що? – запитав я його не розуміючи. – Це ще чого? 

– Поверни голову на ліво, – сказав він. 

Я повернув і нікого там не побачив. 

– І що я повинен був там побачити? – запитав я його вивільнивши руку. 

– Поверни голову на своє ліво, а не на моє. 

Дивлюсь примружившись. Ідуть хлопці. Багато хлопців. Чоловік зо шість. Придивившись уважніше, я побачив серед них ватажка. Гургена. Він побачивши мене завмер і крикнув своїм: 

– Хлопці, це ж він! – кричав Гурген вказуючи на мене пальцем. – Ну ми тобі зараз так зад надерем, що сидіти місяць не зможеш! 

З криками всі побігли в мою сторону. Щодо поради з боку мого нового знайомого то вона була чудовою. Мені довелося бігти в зворотній бік. Біг невідомою мені дорогою. Не бачив геть нічого знайомого. Що ж, дуже весело і прикро водночас. В цій частині табору я ще не був. Куди саме бігти – не знав. Тому не довго думаючи просто вирішив бігти прямо. Я вже майже падав, але моє щире бажання не бути побитим мотивувало мене не зупинятися. Шкода, що я не Рембо. Так би зараз їх поклав однією лівою й пішов би по своїм справам. Шістьох не одужаю. Довелося забігати час від часу за будиночки щоб перевести дух. Я вже просто задихався. Все, я вирішив для себе, що коли це все закінчиться, то я кидаю курити! Перепочивати мені майже не давали. Постійно якийсь з цих ідіотів, завертав туди, де стояв я. Знову продовжував від них тікати. Якось мені вдалося їх скинути з хвоста. Тепер я вже побачив рідні місця. Почувши крик позаду себе я продовжив свій шлях. Чи це чудо, чи це просто вдача, я побачив Льошу, який виходив з-за дверей свого будиночку. Я швиденько запхав його всередину, вихватив ключ з його рук і зачинив двері.