Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Що трапилось? – запитав він перелякано.
– Все чудово, от бачиш, вийшов на пробіжку і думаю, чого б це мені до тебе не завітати?
– Куди він подівся, телепні? Як ви могли дати йому втекти? – розривався Гурген.
– Та він же тут був тільки що! Можливо за одним з цих хат сидить!
Вони все обдивилися і не знайшовши мене вмить засумували.
– Він втік…
– Чорт забирай! – кричав їх ватажок. – Гаразд, потім його впіймаємо!
Вся їх банда пішла геть у невідомому мені напрямку. Я ж увесь цей час спостерігав за ними ледь прибравши тюль. Посидівши ще декілька хвилин в тиші, я вирішив виглянути чи справді вони пішли. Що ж, мені пощастило.
– Це вони за тобою гналися? – запитав мене хлопчик.
– Так, за мною, – відказав я погладжуючи свої ноги.
– Вони погані люди Міша, краще не чіпай їх.
– Знаю, – пробубнів я. – Але це не я до них перший поліз. Все що я робив, так це допомагав одному хлопцеві нести коробки, а потім вони з’явились. І дякую, що впустив мене.
–Та нема за що, я завжди радий тобі допомогти, ми ж друзі! – Льоша посміхнувся. – Диви хто в мене є, в мене з’явився ще один маленький друг! – він підійшов до коробочки, яка стояла на підвіконнику.
Я підійшов до нього і заглянув в середину. Там лежав маленький білий, як сінг голуб.
– Гарний, – сказав я посміхнувшись. – Це ти його впіймав?
– Ні, я б не хотів щоб він був в коробці, в неволі. Я підібрав його з вулиці. Він хотів полетіти, але не зміг. В нього щось з крилом. Дуже добре, що Людмила Іванівна перев’язала його пташці.
– Ти великий молодець, що вирішив йому допомогти, – я поклав руку йому на плече. – Багато хто пройшов би мимо.
– Я так не вважаю.
– Повір, в сучасному світі все саме так. Ти будеш лежати помирати, а всі люди будуть тебе просто переступати. А про тварин я взагалі мовчу.
– Це ти так думаєш, Міша, а насправді в світі дуже багато добрих людей! Взяти наприклад тебе. От ти добрий, хоч я й помітив що іноді й махаєш кулаками. Але робиш ти це, захищаючи своїх друзів. А ще, щоб не сталося, ти завжди допоможеш!
– Це дуже…приємно чути, – спантеличено відповів йому. – Але насправді я не зовсім зразкова людина.
– У кожної людини можна навчитися чогось хорошого! – сказав він посміхаючись.
– Що ж це правда, – погодився я, – але саме головне в процесі не підхопити й чогось поганого.
Льоша підібрав потертий старенький портфель і ми вийшли надвір. Йому потрібно було йти на свій гурток з малювання. Я взяв його портфельчик, щоб він з ним не возився.
– Як ти ставишся до хуліганів? – запитав мене він.
– Як і всі адекватні люди – погано! А що?
– От тебе хтось ображав так, що ти досі на нього злишся?
– Авжеж є. В мене таких ситуацій було забагато. Тому так, звичайно таке було.
– Тобі потрібно їх пробачити!
– Мені здається є речі, які пробачити не можна ніколи й нікому. За таке що траплялося в мене, я можу лише пробачити на словах.
– Я тобі хочу дещо сказати, – Льоша підійшов до мене, – пам’ятаєш, як мене пнув Гурген в їдальні? Я на нього не злюся взагалі! – він розвів руками. – Я його пробачив. Потрібно пробачати один одного.
– На мою думку, ти повинен з кожної ситуації робити певні висновки, – промовив я. – Ти хороший хлопчик, справжній піонер. З тебе виросте хороша людина. Але не можна ставитися по доброму до всіх.
– Я хочу щоб ти знав, Міша, – він витримав паузу, – якщо в тебе хватає сил що завгодно пробачити своєму запеклому ворогу, ти виграв!
– Не згоден, але мабуть ти все таки правий.
Ми дійшли до дерев’яного жовтогарячого будиночку. Льоша взяв в мене портфель з рук і сказав:
– Спасибі, що провів. Зустрінемося на вечері!
Що ж, тепер потрібно швиденько повернутися назад оминаючи хлопців з ланки «Гепард». Якщо повезе, то не натраплю на жодного з них. Було важко ходити, але я продовжував йти. Ноги сильно боліли й часом мені здавалося, що вони в мене зараз по дорозі відваляться.
З території гуртку з ботаніки виходили групками відвідувачі. Заняття закінчилося. Я побоювався, що не застану там Миколу Сергійовича. Але мені пощастило, він досі стояв біля оранжереї та говорив з Андрієм. Побачивши мене, Андрій попрощався з цим чоловіком і швидко пройшов повз мене. Дивний він якийсь. Підійшовши до Сергійовича я привітався й запитав у нього:
– Ви зараз не дуже зайнятий?
– Ні, я вже звільнився давно, ти щось хотів? – він склав руки на грудях.
– Взагалі-то так. Ви можете мені сказати від якої квітки ці пелюстки? – покопирсавшись в кармані, я намацав їх і протягнув йому.
– Пахнуть вони приємно… бузком. Але бузку в нас тут немає, тому… це скоріше за все гліцинія.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минувші Дні, Вітольд Розенвальд», після закриття браузера.