Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Котра година? — здивовано запитав Степан у Андрія, який досі тримав обидва телефони.

— Сьома ранку, — не менш здивовано відповів Андрій. Він перевірив обидва телефони, вони показували однаковий час.

— Тобто, ми пробули у лісі майже дванадцять годин? — Степан намагався усвідомити, як таке можливо. Він зручніше перехопив дівчину. Попри те, що вона була досить худою, руки вже починали втомлюватися.

— Виходить, що так... — невпевнено відповів Андрій. Він сам потрапив вперше в таку ситуацію.

— Ти теж відчуваєш, що минуло набагато менше часу? Я б сказав, що ми там блукали не більше чотирьох годин. І де ми взагалі? — Степан не впізнавав дороги.

— Я лише чув про можливість створення таких «аномалій», — почав відповідати Андрій, хоча насправді не знав, що сказати. — Можливо, це лис зробив, а, може, щось інше... — Андрій поліз в карту на телефоні, щоб з'ясувати, де вони знаходяться. Спочатку зв'язку не було, він навіть не здивувався. Він вже зіштовхувався з такими проблемами. Андрій вже збирався прибрати телефон до своєї сумки-бананки, аж раптом з'явився зв'язок. Швидко відкривши карту, він не здивувався побаченому. — Ти не повіриш...

— Що там? — Степан виглядав хоча б якусь машину, щоб їх підкинули. Дівчина все ще була без тями, і Степан дуже хвилювався за неї.

— Ми в Вінниці!

— Ми і були в Вінницькій області, — вираз обличчя детектива красномовно казав: «Що за дурість ти несеш?»

— Ти не зрозумів, ми всього за кілька кілометрів від самої Вінниці. Місто в тому боці, — стоячи спиною до лісу, з якого вони вийшли, Андрій звірився з картою і вказав праворуч.

— Ти не жартуєш? — з недовірою перепитав Степан.

— Дивись, — журналіст показав карту.

— Як ми взагалі подолали такий шлях? — питання Степана було риторичне. — Добре, ходімо! — не чекаючи відповіді, Степан пішов у потрібному напрямку.

— Давай я понесу дівчину, — запропонував Андрій, прибравши нарешті телефони.

— Дякую, — Степан передав дівчину і відразу відчув слабкість в руках. Вони були досить довго напружені, тож тепер ледь ворушилися. Він почувався ослабленим, хотілося просто сісти та відпочити.

Кілька хвилин вони йшли у повній тиші, як несподівано, десь позаду, почувся звук двигуна. Вони зупинилися і стали чекати наближення машини, щоб спробувати її зупинити. Водій же цього не хотів, тож машина просто проїхала повз них.

Вони продовжили свій шлях.

— Знаєш, мені це нагадує одну історію, що трапилася зі мною, — почав бесіду Андрій.

— Яку?

— Десь півтора року тому, коли я тільки починав опановувати свої здібності, я повертався з відрядження додому. Шлях пролягав повз ліс, майже такий, як цей, — Андрій покрутив головою, щоб роздивитися ліс по обидва боки дороги. — То було восени, на деревах ще було листя. І я побачив чоловіка, який йшов узбіччям. Він був брудний, речі в деяких місцях розірвані. Я вирішив зупинитися і запропонувати допомогу. Коли я зупинив машину, чоловік просто зник, наче його ніколи і не було.

— Привид? — з зацікавленням слухав Степан.

— Так! Того чоловіка було вбито. Але цікаве в цій історії інше.

— Що саме?

— Я вирішив знайти тіло того чоловіка. Зазвичай, душі померлих не відходять далеко від місця своєї смерті чи від тіла. Десь за пів години я знайшов місце, де його поховали. І знаєш, що побачив?

Степан нічого не сказав, по ньому і так було видно, що йому цікаво.

— Привид стояв навколішках і рив землю руками.

— Тобто? Він міг відкидати справжню землю? Хіба привиди на це спроможні?

— В тому то й річ, що в тому місці, де він рив, була неглибока яма. Глибиною десь двадцять сантиметрів. Сама яма не ставала ні більшою, ні меншою. Привид ніби до чогось дорився і сів. Я обережно підійшов і зазирнув за його плече. Там були фаланги пальців. Безіменний палець був наче відрубаний. У привида його також не було. Я думаю, що він пам'ятав свою смерть і прийшов відкопати тіло. Чи, можливо, пересвідчитися, що він насправді мертвий.

— Привид вирішив відкопати своє тіло?! Це... — Степан намагався підібрати слова, які б описали поведінку привида. — Це... наче логічно... хоча він повинен був здогадатися, що мертвий, коли не зміг його відкопати.

— Я думаю, він не збирався відкопувати тіло повністю. Йому потрібно було пересвідчитися в тому, що це саме його тіло поховано. Я чув, що деякі привиди можуть взаємодіяти із живим світом, коли дуже емоційно пов'язані з чимось чи кимось. То був перший випадок, коли я побачив таку взаємодію.

— Тобто, ти хочеш сказати, що це саме привид зміг відкопати ту яму?!

— Ну, саме тоді я цього не знав. То були лише мої здогади. Все з'ясувалося, коли я зміг з ним побалакати.

— І що він тобі розповів? — і хоча Степану була цікава ця історія, однак те, як її розповідав Андрій, не дуже подобалося.

— Коли я звернувся до нього, він дуже перелякався, спробував побігти в ліс, але далеко не зміг втекти. Він наче був прив'язаний саме до цього місця. Його повело вбік, після чого він впав і зник. Такого я не очікував, тож просто залишився на місці, щоб зрозуміти що це було. Він знову з'явився біля тіла хвилин за десять. Привид щось ніс в руках, думаю, це була лопата, бо я не бачив того предмету. Чоловік поклав той предмет поруч із собою, став навколішки і знову почав рити землю руками. Тоді я звернувся до нього ще раз.

Степан спробував зупинити автомобіль, який проїхав повз них — безрезультатно. Вони продовжили йти до міста.

— Цього разу він вже не втікав. Просто подивився на мене, мені здалося, що він не повірив, що перед ним реальна людина. Можливо, для нього тоді я був привидом. Тож він продовжив рити. Коли я вже втретє звернувся, він нарешті зрозумів, що я говорю саме до нього.

«Ви це до мене звертаєтесь?» — запитав привид.

«Хто ти?» — в Андрія прокинулася журналістська цікавість.

«Я... Мене звуть... Максим Рибалко», — привид через силу згадував слова. Він довгий час вже ні з ким не розмовляв.