Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

«Чому ти тут?» — Андрій зробив кілька кроків до привида, але той ніяк не відреагував, так само стояв на колінах біля ями.

«Я?!» — привид озирнувся. — «Напевно, я тут помер...» — привид подивився на кістки в ямі і нарешті встав. — «Так мені і треба...»

«Чому?» — Андрій вже встиг допомогти кільком привидам, але жоден з них не намагався відкопати свого тіла і не вважав, що так їм і треба.

«Я був поганою людиною! Я вбив дівчинку, збив на своїй машині. А завдяки зв'язкам і грошам я зміг уникнути покарання. Тож я заслужив те, що мене вбили неподалік від того місця, де померла та дівчинка», — на обличчі привида була втома. — «Шкода пальця...» — привид потер те місце, де повинен був бути безіменний палець.

«Хто тебе вбив?» — Андрій бажав допомогти привиду відійти з цього світу, отже, було потрібно дізнатися якомога більше.

«Він застав мене зненацька, вдарив по голові і привіз сюди в багажнику своєї машини... Я намагався з ним домовитися, але він був непохитний... Якби я був на його місці, напевно, зробив би так само... Він мав повне право помститися за смерть своєї доньки... Я його ні в чому не звинувачую...» — привид уривками переказав те, що з ним трапилося перед самою смертю.

«Тож тебе вбив батько дівчинки, яку ти збив?!» — спочатку Андрій думав, що зрозумів, чому привид не йде, він прагнув помсти, але Андрій помилився.

«Так... Я думаю, це був він... Хоча його обличчя я не бачив...» — привид дивився на відриті пальці в землі.

«Ти хочеш, щоб твоє тіло знайшли?» — здогадався Андрій, побачивши те, на що дивиться привид.

«Ні. Я заслуговую на те, щоб мене забули, щоб моє тіло було поховане там, де його ніхто ніколи не знайде...» — привид знову став на коліна, але цього разу він не відкопував пальці, а закопував їх. Андрій міг бачити, як ямка повільно заповнюється землею. І тільки тоді він зрозумів, чого саме потребує привид, і про що не каже.

«Я пробачаю тобі!» — сказав Андрій.

«Що?» — привид не зрозумів, що відбувається. Він вже встиг закопати свої кістки і знову став у повний зріст.

«Я пробачаю тобі! Ти розрахувався зі своїм боргом перед живими та мертвими! Я відпускаю твою душу! Спочивай з миром!» — Андрій перехрестив привида.

Почувши ці слова, привид впав на коліна і почав плакати від полегшення. Він більше не повинен був переживати один і той самий день знову та знову. Покарання в чистилищі для нього скінчилося.

«Дякую!» — встиг сказати привид, перш ніж розчинився у повітрі.

— Після цього привид зник. Я ще якийсь час простояв біля його могили, але більше він не повертався, — закінчив розповідати Андрій Степану.

— Давай я понесу дівчину, — запропонував Степан, помітивши, що у Андрія почало збиватися дихання.

Андрій не заперечував, йому було важко розповідати історію та нести дівчину, його дихання збилося.

— То він хотів прощення? — запитав Степан, коли забрав дівчину.

— Не зовсім... Тоді я помітив, що він не просив вибачення, не шукав помсти. Він просто робив одне й те саме, не знаю як довго... Той привид сам себе «замкнув» у цій пастці. Немає нічого гіршого, аніж саморуйнація. Людина заганяє сама себе у глухий кут і більше не може звідтіля вилізти. А побачивши спроби допомогти, людина ще й викопує яму в тому глухому куті, адже вважає, що не гідна отримати допомогу. Але правда в тому, що допомога не робить людину слабкою. Тільки сильна людина може прийняти допомогу, щоб вилізти з ями і вийти з глухого кута, — Андрій гучно видихнув. — Той чоловік сам собі створив чистилище. Він вважав, що заслужив саме такої долі: день за днем переживати свою смерть і бачити мертве тіло, яке вже встигло розкластися. Я зрозумів, що він застряг у цьому світі лише тому, що хотів відчувати те страждання, яке, на його думку, відчували батьки тієї дівчинки. Своїми словами я лише змусив привида повірити в те, що його пробачили. Хоча насправді він повинен був пробачити себе сам.

— Мені б ніколи в голову не прийшло, що привид може залишатися в цьому світі, щоб підсвідомо змушувати себе страждати. Ти зробив добре діло для цього нещасного, попри те, що сам він зробив, коли жив, — Степан був вражений цією історією. Він пишався людиною, яку знав менше за добу.

— Не мені вирішувати долю привида. Я думаю, що Там, — Андрій вказав пальцем вгору, — вони самі розберуться, що саме заслужив той чоловік. Мені здалося, що він вже настраждався... — Андрій гучно видихнув. Тоді він вперше побачив, як сильно можуть страждати мертві.

Наближалася чергова машина. Цього разу Андрій став біля самої дороги, почав стрибати та розмахувати руками у різні сторони, щоб його побачили. І його побачили. Машина почала сповільнюватися і зупинилася біля самого Андрія.

— Цій дівчині дуже погано, і нам потрібно якомога швидше дістатися до лікарні, — почав Андрій, навіть не привітавшись з водієм.

— А що з нею? — водій розгубився.

— Переохолодження, — втрутився Степан. — Їй якомога швидше потрібна допомога!

— Добре, сідайте!

Андрій допоміг Степану сісти на заднє сидіння з дівчиною на руках, а сам сів спереду. Водій їх повіз до лікарні в Вінниці, яку назвав Степан.