Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Двоє чоловіків сиділи у холі лікарні, на м'якому дивані. Вони вже кілька годин чекали на лікаря, який би сказав їм, як почувається дівчина.

Степан мало не провалювався в сон. Він майже дві доби був без сну, і тепер сил просто не залишилося. А тепла лікарня так і шепотіла, що потрібен хоча б якийсь відпочинок.

Андрій же перевіряв усі зроблені записи в блокноті. Доки він правильно йшов по сліду. І вже зміг дістатися цього лісу, побачив тіла загиблих, яких було набагато більше, ніж він міг уявити. Йому залишалося зрозуміти, на кого саме він полює. І він сподівався, що ця дівчина проллє трохи «світла» на цю історію.

Перевіривши всі записи, Андрій зробив ще один: щодо квітів, які бачив. Лікаря все ще не було, тож він написав своїй дружині, що з ним все добре. Вдаватися в подробиці не хотілося. В її положенні не можна було хвилюватися.

Нарешті двері у хол відчинилися, і до чоловіків вийшов лікар.

— Це ви привезли дівчину з переохолодженням?!

— Так, що з нею? — першим відізвався Андрій і встав з дивану.

Нічого не кажучи Степан теж підвівся, хоча і досі не відійшов від дрімоти. Він похитнувся від такого різкого підйому. Довелося взятися за спинку дивану, щоб не впасти від запаморочення.

— З вами все гаразд? — лікар проігнорував питання Андрія.

— Так, — нарешті відповів Степан. — Дуже швидко встав. Так що там з дівчиною?

— З нею все буде добре! Ви вчасно її привезли. Ми її повільно розігріли та поставили крапельницю. Тепер будемо спостерігати і чекати, коли вона прийде до тями. У неї є незначні забиття, але нічого страшного.

— Нам можна до неї? — питання Андрія здавалося недоцільним, адже дівчина була без свідомості.

— Не думаю, що це гарна ідея... — лікар не встиг доказати — двері в лікарню різко відчинилися.

— Степане... — гукнув Руслан Павлович. — Чому ти не береш слухавку, коли я тобі дзвоню?! — вже тихіше сказав начальник поліції, підходячи до Степана: — Що ти знову встиг накоїти? — не чекаючи відповіді він звернувся до лікаря: — Що в нас тут, Тарасе?

— Дівчина, сильне переохолодження і є незначні забиття. Вона народилася в сорочці: якби не вони, — лікар вказав на двох чоловіків, — померла б!

— Зрозуміло, дякую! — Руслан Павлович потиснув руку лікарю, і той пішов далі займатися своїми справами у лікарні. — А тепер з вами... Хто ти такий? — звернувся поліціянт до Андрія.

— Бутенко Андрій, журналіст, — відрекомендувався Андрій і простягнув руку.

— Жур-на-ліст... — по складах повторив Руслан, він не любив журналістів через те, що ті всюди пхали свого носа і частіше заважали поліції робити свою роботу, ніж допомагали. Але все ж руку потиснув. — Що ж, я слухаю... Що ви робили за містом? Де ви знайшли цю дівчину? І хто вона така?

Чоловіки переглянулися. Вони не знали, як пояснити все, що вони бачили всього кілька годин тому.

— Ми зі Степаном давні знайомі... — почав Андрій.

— Тебе я послухаю потім! Я знаю вас, журналістів, ви можете вигадати що завгодно, — зупинив промову Руслан. — Зараз я хочу почути тебе! — він звернувся до Степана.

— Ми з Андрієм ще зі школи знайомі... — підхопив брехню Степан.

— Що ти мені вішаєш на вуха?! Він молодший за тебе років на десять, якщо не більше, — Руслан відповів так, наче отрутою приснув. Йому не подобалося, що його тримають за дурня.

— Ну, все правильно! — продовжив гнути Степан. — Я ще тоді в поліції працював! Пам'ятаєш, ти мене сам відправляв їздити по школах, щоб проводити профілактичні бесіди зі школярами?! Ось це — один з настирних школярів, — Степан вказав на Андрія. — Він ще тоді ставив мені забагато питань, як бачиш, він став журналістом.

— А-а-а... Так, пам'ятаю... Степан тоді про тебе розповідав... — вже доброзичливо звернувся Руслан Павлович до журналіста. — Нагадай, з якої ти школи? З третьої, якщо я не помиляюся?!

— Ні, з другої, — Андрій відчув, що це питання було підставою.

— Що це за хрін? Востаннє питаю! — начальник поліції знову звернувся до Степана, він був розлючений.

— Що? Він же сказав, я тоді вчився в школі... — Андрій почав протестувати, намагаючись відстояти цю легенду.

— Слухай, зроби ласку, стули пельку, — Руслан Павлович вказівним пальцем показував на Андрія. — Я відправляв Степана всього в дві школи. І це були тридцять перша та тридцять друга школи. Тож раджу помовчати! — після цих слів поліціянт знову звернувся до Степана: — Кажи тут, чи ми поїдемо у відділок, і я вас обох протримаю стільки, скільки буде потрібним, доки не отримаю відповідей!

Чоловіки перезирнулися, вибору як такого не було. Їм необхідно було допитати дівчину, тож потрібно було залишатися.

— Ти вчора ввечері поїхав від Захара, — Степан намагався підібрати слова, щоб історія здавалася складною, і їх не почали вважати психічно хворими. — Я тоді залишився ненадовго. Коли я вже збирався їхати додому, Захар вийшов з будинку з якимось пакетом і поїхав до Кочедижника.

— Туди, де зникли підлітки?! — Руслан Павлович збирався визвіритися на Степана, що той не виконав прохання, не залишив Захара у спокої, але в останній момент передумав. Степан почав розповідь, і Руслан не хотів випадково його злякати. Як він знав, після цього люди, зазвичай, більше нічого не розповідають. Тож він продовжив слухати.

— Так. Я прослідкував за ним до лісу за містом. Я якраз збирався піти за Захаром, але зустрів Андрія, і він теж займався розслідуванням щодо зникнення підлітків, — Степан вирішив не вдаватися в подробиці, як саме вони познайомилися і вирішили працювати разом.

— Далі!

— Ми пішли до лісу, щоб зрозуміти, навіщо туди приїхав Захар. Не знаю, як довго ми там блукали, але ми знайшли Захара мертвим і без пакета, — в цей момент Степан зрозумів, що сказав щось не те, але було запізно.

— Знову? Ти знову бачив мертвого Захара? Мені треба, щоб ти здав аналізи на наркотики, — Руслан Павлович був розчарований. У Степана точно почали здавати нерви, раз він продовжував вигадувати такі нісенітниці, та ще й вірив у них.