Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Чудово, ми якраз в лікарні, з цим не буде проблем! — вибухнув від гніву Степан.

— Це правда, — вирішив втрутитися Андрій, — я теж бачив мертвого Захара.

— А ти в це не лізь, я з тобою потім розберуся! — Руслану не подобався журналіст, і він вже навіть не збирався це приховувати. — Всі ви щось вигадуєте, щоб ваші ж статті і читали! А ти, — поліціянт знову звернувся до Степана, — від тебе я такого не чекав! А я вже і з кав'ярнею домовився, щоб вони дозволили подивитися відеозаписи...

— Немає потреби, — холодно відповів Степан. — Ми знайшли не тільки Захара, — більше він не збирався щось доводити, просто вирішив доказати історію. — Ми знайшли зниклих підлітків, вони теж всі мертві і лежать в тому лісі. Саме там ми знайшли ледь живу дівчину, яку врятували.

Начальник поліції з недовірою дивився в очі Степану, щоб побачити в них брехню. Детектив же не відводив погляд, він прийняв цей «виклик». Першим здався поліціянт.

— Нарікай на себе, якщо брешеш, — процідив крізь зуби Руслан Павлович. Витяг телефон і комусь подзвонив: — Надішли до мене, в лікарню, кілька патрульних машин... краще три! Так, я на Київській! — закінчивши розмову, він звернувся до чоловіків: — Поїдете зі мною, вкажете місце!

— Ні! — спокійно і максимально холодно відмовився Степан.

— Що ти сказав? — очі Руслана Павловича стали настільки великими, що, здавалося, ось-ось випадуть з очниць. Він був готовий вдарити Степана, саме у його синець на вилиці.

— Він залишиться в лікарні! — так само холодно продовжив Степан, вказуючи на Андрія.

Андрій же, який був шокований відмовою Степана, не менше ніж поліціянт, відчув новий шок, коли детектив висунув свої умови.

— Ти смієш ставити мені ще умови?! — поліціянт вже стиснув кулак. — Я не залишу цього... — він презирливо кивнув на журналіста, — з дівчиною, єдиним живим свідком.

— Залиш з ним патрульних. Якщо буде спокійніше, хоч десять людей, але він залишиться тут, на випадок, якщо дівчина прийде до тями, — тепер і Степан злився. Він більше не відчував тієї втоми, що була кілька хвилин тому. Мозок мислив максимально тверезо, а от сил на емоційні реакції не було.

— Навіть не мрій! Ви обидва поїдете і вкажете місце поховання, якщо, звичайно, кажете правду, — помітивши, наскільки холодно відповідає Степан, Руслан Павлович і сам почав потроху заспокоюватися. — Інакше я кину вас за ґрати!

— І кому ти зробиш гірше? Ми просидимо якийсь час, нічого не сказавши. А за той час вбивці зникнуть, тіла розтягнуть дикі звірі, а батьки підлітків все так само будуть чекати на повернення своїх дітей. Ти зробиш гірше всім окрім нас, я хоча б висплюсь, вже дві доби на ногах... Тож буде чи так, як я сказав, чи ніяк!

Запанувала тиша. Руслан Павлович був такий злий, що хотів змусити чоловіків співпрацювати, але розумів, що зробить лише гірше. Степан просто чекав відповіді. Андрій же почував себе не дуже зручно в цій ситуації, адже зазвичай на місці Степана знаходився він.

Начальник поліції знову дістав телефон і подзвонив:

— Пришліть мені ще п'ять патрульних машин! Так, це терміново! — і кинув слухавку. Після чого звернувся до Степана: — Якщо хтось з вас викине хоча б якийсь фокус, ви ще довгі роки будете бачити небо через ґрати, зрозуміло?!

— Так! — відповіли обидва.

— Чудово! — ще раз уважно подивившись на чоловіків, Руслан Павлович пішов до виходу, щоб зустріти патрульних. — Навіть не думайте кудись йти, поки я не повернуся!.. — перш ніж вийти з лікарні, сказав поліціянт.

— Часу мало, — почав шепотіти Степан, — пам'ятаєш, коли ми зустрілися... ти сказав, що зупиняв час для мене, а для себе ні?!

— Так! — Андрій не розумів, чому вони шепочуть.

— Ти можеш зробити так не лише для себе, але й ще для однієї людини? Щоб ще на когось не поширювалася зупинка часу? — дуже швидко казав Степан, тож закінчення деяких слів «ковталися».

— Мені не доводилося таке випробовувати... але, думаю, зможу. Ти хочеш втекти? — журналісту здалося, що він розуміє для чого Степан починав ту сварку.

— Ні, звичайно ні! В такому разі вони почнуть полювання, далеко ми не від'їдемо.

— Тоді навіщо?.. — він не закінчив своє запитання.

— Якщо до тями прийде дівчина, з нею потрібно побалакати і дізнатися якомога більше. І бажано, щоб більше цього ніхто не чув. А до тебе приставлять патрульних, ти навіть в туалеті не зможеш побути наодинці. Тож треба хитрувати...

— Це... цілком логічно... — Андрій докоряв собі, що сам не зміг до цього здогадатися. — Думаю, мені вдасться це зробити. Тим більше дівчина буде лежати, треба менше концентруватися.

— Чудово! Тоді будемо тримати зв'язок. Треба зрозуміти, з чим ми маємо справу. А я тим часом дам роботу поліції, нехай розбираються з усіма тими тілами. Нехай з'ясують особи всіх померлих, окрім тих, про кого знаємо ми.

На це Андрій лише кивнув погоджуючись. Розділившись, вони зможуть зробити більше.

— А ось і я... — Руслан Павлович зайшов у лікарню з чотирма патрульними. — Ще двоє чергують на вулиці, — пояснив він Андрію, — тож можеш навіть не намагатися втекти.

— Я і не збирався, — сказавши це, Андрій демонстративно сів на диван, на якому сидів якихось п'ятнадцять хвилин тому.

— Чудово, тепер ти... — Руслан звернувся до детектива.

— Поїхали, — Степан вирішив не чекати довгої промови, а одразу пішов до виходу з лікарні.

— Поясни мені нормально, якого дідька тут коїться? — вже на вулиці запитав начальник поліції. — Цього... — він махнув на лікарню, маючи на увазі журналіста, — зараз з нами немає, — Руслан встиг трохи охолонути на вулиці, і вирішив використати трохи іншу тактику допиту. Зовні він був більш спокійним і дружнім, але всередині він був злий і ображений на Степана. На того, кому він ще вчора був готовий допомогти майже у будь-чому. Сьогодні це змінилося.

— Я тобі розповів все, що зміг, — досить спокійно відповів Степан, підходячи до поліційної машини і відкриваючи задні дверцята.