Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Із коробочки на бюро вона витягла довгого сірника, і я задивилася на її руку, що запурхала над ґнотиками свічок. Запаливши останню, Голланд задмухала вогника, і я стала розглядати освітлені тепер мапи, що тіснилися на дальній стіні. На них було детально промальовано систему рифів, проте це був не ланцюжок островів. Я вже бачила ці обриси.

Скупчення Юрі.

Я підійшла ближче, вчиталася в підписи синім чорнилом на берегах карт. Деякі ділянки були перекреслені, ніби хтось методично їх позначав. То був робочий графік занурень, на кшталт тих, що мій батько вивішував у каюті капітана на «Жайворі». І це свідчило про одне.

Голланд усе ще розшукувала опівнічний камінь.

Перед нею висіла ще одна картина — великий чоловічий портрет у золоченій рамі. Вродливий чоловік, темноволосий, сіроокий, уперте підборіддя. Але в обличчі проступала й певна добросердечність. Щось тепле.

— Це мій дід? — спитала я.

— Так, — усміхнулася Голланд. — Оскар.

Оскар. Це ім’я пасувало зображеному чоловікові, проте я була певна: мама ніколи про нього не розповідала.

— Він переймав науку знавця коштовностей від батька, але серце своє віддав зорям. Проти волі твого прадіда став навчатися астрономічної навігації.

Тепер зрозуміло, чому Будинок «Азимут» має такі назву й оздоблення.

— Він став найкращим серед сучасників. Не було жодного торговця в Безіменному морі, який не поважав би його роботи, і мало не кожний навігатор у цих водах у той чи інший час побував у нього в учнях. — Вона гордо всміхнулася. — Проте побачивши, на що здатна Ізольда, він навчив її розбиратися в коштовностях.

Така традиція знань про коштовності — передавати тільки тим, хто виявляє хист. Мама рано побачила його в мені. Цікаво, скільки часу знадобилося Оскарові, щоб помітити його в мамі?

Я простягнула руку й торкнулася краєчка ще одного портрета. На ньому той самий чоловік, тільки старший. Посивіле волосся коротко підстрижене, трошки кучерявиться над вухами.

— Дивно, що мама тобі ніколи про нього не розповідала. Вона змалечку була з ним дуже близька.

— Вона багато чого не розповідала.

— Це в нас спільне. — Голланд сумно всміхнулася. — Вона завжди була для мене загадкою. Але Оскар… він розумів її так, як мені не вдавалося ніколи.

Якщо це правда, то чому вона про нього ані словом не прохопилася? Єдине пояснення, що спадало на думку: воліла не ризикувати, пильнувала, щоб ніхто не дізнався, що вона донька дуже могутніх осіб, які ведуть справи в Безіменному морі. Це завдало б їй зайвого клопоту. І все ж я не могла позбутися відчуття, що найголовніша причина, з якої мовчала про Голланд, полягала в одному: мама не хотіла, щоб та її знайшла. Ізольда її побоювалася.

— Я не знала, що в неї є донька, поки не надійшло повідомлення від Золи. Я йому не повірила, але тепер… — Вона різко видихнула. — Я побачила тебе.

Я знову глянула на мамин портрет, порівнюючи її з собою. Ніби дивишся у дзеркало. Тільки в ній ще було щось ніжне. Щось невинне. Здавалося, її очі стежать за мною по всій кімнаті, що вона не відводить погляду.

— А вона не казала тобі, звідки взяла твоє ім’я? — вихопив мене з роздумів голос Голланд.

— Ні.

— Шхери¹⁶ Фейбл, — мовила вона, повертаючись до бюро.

Зсунула стосик книжок, вивільнила мапу Бастіанського узбережжя, накреслену на стільниці. Провела пальцем уздовж кривулястих обрисів берега, відтак далі в море, до цятки, яка вочевидь позначала крихітний острівець.

— Тут вона ховалася, коли хотіла від мене втекти. — Голланд пирхнула, але з ледь відчутною гіркотою. — Маяк на шхерах Фейбл.

— Маяк?

Вона кивнула.

— Їй було всього дев’ять чи десять, коли стала зникати на кілька днів поспіль. Потім виринала нізвідки, ніби нічого й не сталося. Нам знадобилося років зо два, щоб дотямити, куди ж вона дівається.

У грудях стиснуло, на душі стало важко. Не тішило

мене, що ця пані, ця незнайомка забагато знає про маму. Що їй відомо істотно більше, ніж мені.

— Як вона померла? — раптом запитала Голланд.

У погляді прозирнула сторожкість. Ніби їй довелося набратися хоробрості, щоб поставити таке запитання.

— Шторм, — відповіла їй. — Потонула у Грозових Тенетах.

Голланд закліпала, видихнула затамоване.

— Зрозуміла.

Надовго запала тиша.

— Коли Ізольда пішла із Золиної команди, я на довгі роки втратила її сліди. І не знала, що вона загинула на «Жайворі», тільки рік тому дізналася.

— Ось чому тобі потрібен Сент?

— Зокрема й тому, — уточнила вона.

Не знаю, що їй було відомо про Сента й Ізольду, та з того ранку, коли вона вперше вимовила його ім’я, у шлунку мені наче камінь упав. Якщо Голланд прагне Сентової смерті, вона вочевидь досягне бажаного. І від цієї думки я немов провалювалася під воду, з легень виходило повітря, а промінець на поверхні відсувався щоразу далі.

Вест упевнено заявив, що Сент сам про себе подбає. Одначе, навіть якщо Голланд його не вб’є, той радше помре, аніж дасть їй перехопити його справу. Не так важить, що сталося чотири роки тому чи тієї ночі на «Жайворі». Не так важить, що сталося того дня, коли він покинув мене на Джевалі. Тієї миті, коли він вручив мені мапу Тенет, чи тієї, коли я поцупила в нього мамину прикрасу. Усе чітко окреслилось яскравими фарбами.

Сент — мерзотник, але рідний. Мій. І що найнеймовірніше: я й досі його любила.

— Я передумала, — випалила, навіть не обміркувавши всього до пуття.

Голланд зиркнула на мене, звівши брову.

— Таки розглянула мою пропозицію?

Я прикусила губу; перед очима знову стояв Сент обік свого бюро. Каламутне, тьмяне світло. У руці пляшка хлібної. Аромат розкуреної люльки. Він передивляється свої гросбухи… Я ступила крок до Голланд.

— Хочу укласти угоду.

Та присунулася ближче, криво усміхнулася.

— Ну кажи.

— Я не збрехала про те, що Ізольда ніколи не розповідала мені про опівнічний камінь. Проте розумію, що ти його шукаєш. — Глипнула на мапи. — А я знаю, де