Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

вул. Лісова

– Партнере?

– Що трапилося?!

– Загроза життю зростає?

– Впала до шістдесяти відсотків. Скажи мені… Скажи, Шарашко! Де Віта?!

– Зимова, двадцять дев’ять.

– Чому ти…

– Я застряг. У них немає ймовірностей. Замовник не доживе до моменту, коли об’єкт «Віктор Глід» полюбить хоч когось. Це провал. Вітаю. Ти виграв. Партнере? Куди ти, партнере? Я душу перед ним вивертаю, а він…

***

7 березня, 11.30

вул. Зимова – вул. Лісова

Автобусний квиток Віта роздобула – та сама старенька змилосердилася. Вона ж притягла звідкись дві коробки з-під серветок – замість взуття. Віта, шморгаючи носом, намагалася хоч якось висловити подяку, однак почула добродушне: «Всі ми під Богом ходимо» і отримала стаканчик гарячого чаю з найближчого кіоску.

Неподалік різко пригальмував автомобіль. Блакитні «Жигулі» з іржавим бампером і облупленою фарбою на капоті розбризкали бруд із калюжі, спровокувавши невдоволення людей, які очікували транспорт.

– Віталіно!

«А в Лієланді права теж видають?» – розпатланий Тін, що вискочив із машини, викликав усмішку.

– П’ятдесят п’ять, – сказав він із помітним полегшенням. – Сідай. – Люб’язно відчинив дверцята.

Віта виявила, що кінцівки слухаються набагато гірше, ніж вона побоювалась. Ноги тремтіли і підгиналися, коробки в ролі чобіт ходьбі не допомагали, сукня, здавалося, встигла примерзнути до тіла.

«Іносвітець» це помітив. Без зайвих розмов підхопив її на руки, заслуживши схвальні вигуки кількох школярок, і посадив на заднє сидіння.

– Тримайся міцніше, – попередив.

І непоказна таратайка влилася в потік транспорту.

Всупереч очікуванням, у салоні не смерділо бензином і не гуляли протяги. Пахло ваніллю і вершковим печивом (Віта з дитинства полюбляла вершкове печиво), тепле повітря, що йшло від пічки, зігрівало коліна. Ворсисте покривало було м’яким, як удома, бічні стекла – без криги і пилу, замість гумової доріжки ноги стояли на товстому шматку килима з чудернацьким візерунком. Мотор мурчав на подив рівномірно, програвач бурмотів якусь спокійну мелодію, «двірники» ритмічно прибирали мжичку з вітрового скла.

– У Шаєнні є автомобілі? – не втрималася від запитання Віта і пошкодувала про це, оскільки зуби повернулись до вибивання нерівного ритму, і з цим вона нічого не могла вдіяти.

– Є, – почула у відповідь.

– Це… звідти?!

– Ні. Земна машина. Майже вся. Нічийна. Те, що викинули на смітник, нічиє, правильно?

Якби панель приладів не показувала, що рівень бензину на нулі, Віті обов’язково захотілося б випитати подробиці. А так…

Слів не знайшлося.

І фантазії.

– Головне – не порушувати правила руху, не забувати водійські права і вчасно підробляти страховку, – поділився життєвою мудрістю Тін.

– А док… документи у тебе звідки?

– Наталя допомогла зробити. Вона швидко знаходить спільну мову з потрібними людьми.

– Покажи! – Страшенно хотілося дізнатись, що написано в його паспорті.

Хлопець без заперечень витягнув із кишені гаманець.

«Тіолейн Лієланд, місце народження – Шаєнна», – запевняв документ, виданий місцевим відділенням.

Фотографія точно Тіна, печатки наче справжні… Прописка… Ха-ха! Веселкова, сім, горезвісний Лієланд. Варто погуглити, це може бути цікаво. Раптом виявиться, що Шаєнна існує?

– П’ятдесят відсотків.

Попереду з’явився незнайомий Віті провулок. Автомобіль звернув туди. Керма іносвітець не торкався.

– Де ми? – Як не дивно, вона не відчувала страху.

– У тебе нема ключів, твоїх батьків зараз немає вдома, температура твого тіла нижче норми, у нас нема грошей на гаряче питво.

– І?..

– Я тебе зігрію.

Якби це сказав хто-небудь інший, Віта насторожилася б і уточнила, про який саме «зігрів» ідеться. Але Тін… Що з нього, іноземця, взяти? Мову знає погано, ось і каже двозначності.

– Це далеко?

– По діагоналі – сорок метрів звідси.

Вона прикинула поверх. Не дуже високо… Але виходити в сльоту не хотілося. Затишне тепло салону заспокоювало, тиха мелодія заколисувала.

Тін нахилився, начебто щось шукаючи під панеллю приладів. Потім просунувся між сидіннями і поставив на килимок масивні кросівки.

– Вони теплі, – повідомив замість пояснень.

– А… А ти? – Віта згадала, як обпікав крижаний асфальт, і зіщулилася.

– Температура повітря плюсова.

Вона зітхнула. Чомусь їй уявлялося, що знову вдасться «проїхати» на його руках. Очевидно, у її супутника було інше бачення ситуації.