Читати книгу - "Дім для Дома"

Я ж раніше не знав цього безглуздого відчуття — провини. Чи знав? Коли хапаєш зубами птаха й чуєш — серце-то б’ється ще. Птаха вже не врятуєш, себе — ще можна. Несеш дичину до мисливця. Не я стріляв — ти. А в роті такий характерний смак, і пір’я застрягло поміж зубами. Але ти служиш Господарю. Господь тому й не дав псові мову — щоб не питав. Бог, видно, Господар теж. І схожий на мого — всіх створив хижаками.

Звідки ж це дурне відчуття? Я в чужому місті. В квартирі чужій. З чужими людьми. Я не повинен був пильнувати їхню наївну закохану Машу. Я їм не сторожовий пес. Я навіть не їхній пес, я не Ціликів.

Кажете, Господар подарував мене? Але кому — Маші. То нехай забирає тепер. Так є. І так я думав і того ранку, коли Маша тихо вдягала куртку та зношені черевики. Коли вона витягала з-під ліжка німецьку валізу, яку я давно помітив.

Чому ж я почуваюся так, наче знову поміж зубами це тепле пір’я?

Жінки п’ють утрьох. Полковник побачить — точно всіх приб’є. Та він сховався у радіомушлі. Він вдає, що повірив: усе в порядку, Маша поїхала до подруги. 

Розділ 6

Пожежа в чужому домі

 Це не я винен у Машиній втечі — Цілики винні. Сусіди мають рацію, з Ціликами щось справді не так. Вони розгублені, наче діти без батьків. Втім, розгублених зараз повно — ходять, як привиди, за сто метрів у натовпі від таких уже тягне страхом. Такі не вміють навіть поговорити одне з одним — сповідаються випадковим людям і псам. Не знають, чого чекають, — але кожен чекає обов’язково. Іноді навіть на яку-небудь коробку приводів для винищувача МіГ-15...  щодо зникнення внучки. Поки жінки все ще бігали містом, поки Ба сиділа біля вікна, він згадував то одне містечко, то інше. Може, навіть вигадував деякі. Ви ось чули колись про Нурмолиці? Це, полковник каже, в Карелії. А про Джиду? Ось і я ні.

А Маша ось не захотіла чекати в цьому таборі для біженців. Може, й правильно, що втекла?

Від таких, як Цілики, треба тікати подалі. Їх надто довго водили колами — від республіки до республіки, від гарнізону до гарнізону. Більше сорока років — і це зовсім не порівняння з безкінечним ходінням пустелею — просто факт біографії. Спочатку кола були далекі, долинами рано замерзлих річок в Забайкаллі й Карелії, степами казахськими, грузинськими аеродромами поміж принишклих гір. Ці кола лежать на шкірі полковника й Великої Ба, як кільця на старих деревах — слідами, запахами тих місць. Полковник каже, простори СРСР були безкраї — хіба за те їх і було любити. Забуваєшся, каже, де ти, в якому небі, як потрапив у кабіну пілота.

— Я ж пас би корів у селі... — повторює. — Я ж пас би корів у селі, якби не Совєти. Виходить так?

Виходить, полковник Цілик не проти був служити тій безкраїй країні, виходить, він сам радо обрав для себе таке служіння. Так, пілоте, ти мусив бачити з висоти, на яку підняла тебе ця велика країна, тільки хороше — або нічого. Ніби країна давно померла — ну або ти помер.

Пілот Цілик заплющував очі та залітав у білі, як пуделі, хмари. Він пас би корів — тільки ж їх не лишали по собі війна й те, що називалося колективізацією. Потім корови з’явились — але люди були вже не ті. Тихіше говорили поміж собою. А Цілик уже літав там, у вишині. МіГи збиралися в небі у білі зграї. Цілі алеї МіГів.

— Говорити треба менше, — учить полковник, хоча, погодьтеся, це доволі безглузда порада псові. — Це в небі можна кричати. В небі проститься все.

— Одного разу... — полковник вкотре розповідає одну зі своїх історій, де він виживає, бо для Ціликів навіть аеродинаміка змінює свої закони. Каже: — Я таки набрав висоту. І якби був Бог, я б тоді долетів до нього.

Літак сів на поле рівнесенько, й Іван ще довго сидів у кабіні, ще довго кричав. Кричав так, як тоді, коли бомби падають та вбивають усіх довкола — крім Ціликів. Кричав українською посеред карельських сосон, як серед своїх. Хто його чув там? Хіба що диспетчер. Хто його там розумів? Хіба привиди.

У перші вечори після повернення з Крайновки Цілик говорив особливо багато. Ніби заговорював власні підозри

— Карелія була гарна, ліси... А Забайкалля... — починав старий. — Оце ж мошкара та пожежі, а так можна жити й у Забайкаллі.

Так, пожежі траплялися. Але ж, крім аеродрому й бараків, була ще школа, й навіть будинок культури — ну, може, будиночок. Там навіть кіно крутили. Одного разу, в кіно вже йшло до кохання та щастя... Кінозал розірвало світло та крик: «Пожар!» Горів один із бараків. Та який саме? Який?

— І ось ти біжиш через поле в темряві, мошкара в лице, а попереду...

А попереду було полум’я. На горизонті — тобі й не розгледіти, чи це той барак, де ти залишив з сусідкою своїх дітей. По черзі ж в кіно ходили...

— Ну як би вона винесла чотирьох? Ну як?

Десь на кухні, за зачиненими дверима теж плачуть — уже за іншою дівчинкою.

Іван і Ліля прибігли, коли барак догорав. Допомагали гасити те, що лишилося. Тягали півночі воду. То не їх барак горів — а сусідній. Уже під ранок Цілики пішли до своїх дітей. А загинули діти чужі — смаглява красива дівчинка, схожа на... Ходили чутки, що батько її, капітан, був із кримських татар, переселених до Казахстану, — але ніхто не вірив. У графі національність написано було чорним по білому: росіянин. Тільки дружина його як почала тоді голосити незрозумілою мовою на все те безкінечне поле із мошкарою...

Томка та Олечка спали. Гарненькі. Їх треба було захистити, їм треба було якось вибратися. Щоби вчилися в добрій школі, щоби нарядні сукні, й туфельки, й вийти заміж. Щоб дім. Десь, може, навіть у Ленінграді або й у Москві. Або, «у нас», як каже Цілик — я вже знаю — про Україну. Він