Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Я виходжу з палати, занурений у свої думки. Слова лікаря все ще звучать у голові, наче хтось увімкнув стару плівку на повторі: все позаду. Але ця новина приносить мені не полегшення, а дивну суміш провини та неспокою, які перекочуються десь усередині. Як я міг дозволити цьому статися? Я винен, що не звернув уваги на її стан, був зайнятий зовсім іншим...

І тут я помічаю Сару. Вона стоїть неподалік палати, а поряд з нею охоронець, який здається, буквально хапається за її лікоть, намагаючись утримати.

- Сара?— дивуюся я, переходячи на батьківський тон. — Що ти тут робиш? Я ж сказав тобі чекати вдома.

Сара закочує очі і зітхає, відмахуючись від охоронця, як від настирливої ​​мухи.

- Тату, припини. Цей охоронець не дає мені жодного кроку зробити без його дозволу!— вона кидає мені сердитий погляд, а охоронець починає виправдовуватися, винувато опустивши погляд.

— Містер Моріс, вибачте, я намагався попередити вас. Вона наполягла, наказала... — починає він, але Сара перебиває.

- Тому що я так сказала. Я не дитина і можу сама за себе постояти! - Голос її стає різким, але я ловлю в ньому знайому нотку впертості. Вона пішла в мене.

Я кидаю швидкий погляд на охоронця.

— Ти повинен був спочатку зателефонувати мені.— У голосі прослизає роздратування.

- Я намагався, сер. Але телефон було вимкнено. І, будь ласка, повірте, ми не відступали від неї ні на крок, як ви й наказали.

— Так, так, як завжди,— Сара зітхає, закочуючи очі. - Де Елайна? Я хочу її побачити.

Вона рішуче підходить до мене. Я трохи притримую її за лікоть, одночасно киваючи охоронцю.

— Ти вільний, почекай зовні. Більше не потрібно її охороняти.

Охоронець на мить забарився, але я повторюю:

- Я сказав, що ти можеш іти. Дякую.

Він повільно киває, розвернувшись і віддаляючись. Я глибоко зітхаю, повертаючи увагу Сарі, яка відразу притискається до мене.

— Вони мене дратують, тату. Цей постійний контроль, так ніби я під домашнім арештом,— її голос звучить жалібно, але я лише погладжую її волосся, дивлячись зверху вниз.

— Не хвилюйся,— починаю я, намагаючись говорити м'якше,— більше не буде контролю. Все позаду

У її очах спалахує радість, яка на мить змушує мене забути про всі інші проблеми.

- Справді? Я тепер зможу гуляти з Беллою як раніше? - Вона питає з надією.

— Гуляти можна, — обережно починаю я, — але поки що обмежено. Не допізна. І жодних хлопців.

— Добре, тату,— несподівано легко погоджується вона, не приховуючи радості. Її очі блищать, як у дитини, якій пообіцяли довгоочікуваний подарунок.

Вона озирається навколо, знову починаючи питати:

- Де Елайна? Можна мені до неї? Хочу її відвідати.

Сара вже відсторонюється від мене, явно збираючись іти до палати, але я акуратно зупиняю її за плече.

— Ні, — тихо, але твердо говорю я, тримаючи невелику паузу, — не можна. Елайна тільки прийшла до тями. Їй потрібен спокій.

Сара хмуриться, явно засмучена, можливо, навіть готова закотити ще одну сцену. Але в результаті, певне, розуміючи серйозність ситуації, вона погоджується.

— Гаразд, добре,— відповідає вона, трохи зітхаючи.

— Іди на вулицю, охоронець відвезе тебе додому,— кажу я, намагаючись не тиснути на неї, але все ж таки стримуючи внутрішні емоції.

Вона пробубнила щось під ніс, але все ж таки підкорилася, розвертаючись і прямуючи до виходу. Я дивлюся їй услід, вже знаючи, що мені робити далі.