Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гора між нами 📚 - Українською

Читати книгу - "Гора між нами"

313
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гора між нами" автора Чарльз Мартін. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 81
Перейти на сторінку:
менше, ніж мене.

— Знаєш, коли я ще вчився на першому курсі медінституту, мене призначали на нічні чергування. Вісім місяців я міняв пацієнтам простирадла. Мені було справді важко. Якось сказав про це Рейчел, а вона відрубала: якщо не хочеш виконувати брудну роботу, краще зміни університет, поки не пізно. Бо люди потребують лікаря, який не боявся б закаляти руки та ставився б до них з належною повагою. Отак я змінив своє ставлення, і звідти проросли паростки моєї «лікарської тактовності». Я замислився над тим, чого потребували люди, замість із висоти своєї білої вежі думати, що я сам хочу їм дати. Рейчел зруйнувала мою вежу та спустила мене в шанці до простих людей, де пахне не трояндами, а люди страждають. Отож я чудово розумію, як тобі ніяково. Можеш навіть зашарітися. Утім, не варто. Оскільки інших варіантів немає, я твій лікар. І я тобі скажу те, що казала мені дружина, коли мене щось не влаштовувало…

Ешлі підняла брову, очікуючи на продовження.

— Не скигли.

— Мені подобається ця жінка. — Ешлі зміряла мене прискіпливим оком, добираючи слова. — А ти маєш якісь там досягнення? Лікар року абощо?

— Абощо.

— Ні, серйозно. Я в надійних руках?

— Ти в моїх руках. А наразі найкращі твої ліки — це твоє почуття гумору. Воно просто на вагу золота, чесно тобі кажу.

— Чого це? Не схоже, що мої жарти наблизять до нас цивілізацію.

— Не бачиш, до чого хилю? — Я застебнув на собі рюкзак. — Якось уночі чи, може, рано-вранці гелікоптер привіз до нас у реанімацію хлопця, якого підстрелили в шию. Звичайний хлопець — він вийшов купити дружині морозива. Вона була вагітна, і їй закортіло смачненького. А він просто опинився не в той час не в тому місці. Крамницю якраз грабували, і щось у них там пішло негаразд. Його привезли просто в хатніх капцях. Із його сонної артерії фонтанувала кров… — Я мимохідь перевірив серцебиття Ешлі. — Буквально фонтанувала. Він втратив багато крові, але був і досі при тямі. Я заткнув дірку пальцем, і ми помчали його до операційної. Смерть наступала нам на п’яти. Я поглянув йому в очі та спитав на бігу: «Є на щось алергія?» «Ага, — каже, — на кулі», — піднісши руку, він вказав пальцем на свою шию. Я тоді зрозумів: ось цей хлопець житиме. А посеред усього того хаосу, що панував навколо, він хапає мене за руку та каже: «Док, тільки оперуйте мене як живого, добре? Не як мертвого». Потім відпустив, сіпнувся від болю й додав: «Мене Роджер звати. А вас?» І він вижив. Його дружина народила за два тижні після того. Вони надіслали мені повідомлення на пейджер, і я зайшов до них у палату. Його дружина простягла мені сповите немовля, назване на мою честь. У будь-яких підручниках пишуть, що такий пацієнт безнадійний. Він не мав жодної нагоди зачепитися за життя. Тож я думаю, що вся справа в почутті гумору й палкому бажанні побачити сина. — Я провів долонею по її обличчю. — І в тебе таке саме почуття гумору. Бережи його.

Ешлі схопила мене за руку та потягла до себе.

— Маю запитання, — серйозно почала вона, — і хочу чесну відповідь.

— Давай.

— Обіцяєш відповісти чесно?

— Обіцяю.

— Ти зможеш витягти нас звідси?

— Чесно?

Вона кивнула.

— Гадки не маю.

— Добре. — Вона лягла назад. — Я боялася, що ти відповіси «гадки не маю», а значить, нам гаплик. Навіть не питатиму, куди ми йдемо, бо переконана: ти знаєш, що робиш. Правда?

— Авжеж.

— Серйозно?

— Ні.

— Слухай, нам треба попрацювати над спілкуванням. — Вона стукнула спочатку себе в груди, а потім мене.

— Та ми наче працювали.

— Мені не потрібні чесні відповіді, розумієш? Я хочу, щоб ти брехав, як тільки вмієш. Кажи мені, що тут іти кілометр, коли насправді сотня. Добре?

— Ну гаразд, — розсміявся я. — Покиньмо наші теревені та рушаймо. Отам за пагорбом на нас уже чекає гелікоптер.

— А каву вони привезуть?

— Авжеж. А ще помаранчевий сік, кілька бутербродів з яйцем, сосиски, кекси, данську булочку з полуницями і з дюжину глазурованих пончиків.

— Ну ось, можеш же, коли захочеш, — кілька схвальних плескачів по спині.

Узагалі я не відмовився б від якихось саней. Мені згодилося б що завгодно, що зможе їхати по снігу та не забиватиме Ешлі до непритомності. Проблема полягала в тому, що на рівній поверхні це було б просто чудово, але таких поверхонь тут точно бракує. А на схилі з санями мені не впоратися. Якщо я втрачу рівновагу або якщо схил виявиться надто крутим, то просто загублю контроль над ними і вони впадуть кудись униз. Дивно було б вижити в авіакатастрофі, а померти на санях.

Так що я вирішив винайти щось середнє між санями й ношами. Ешлі має лежати в мій бік головою на конструкції, що на рівних поверхнях буде просто їхати за мною, але матиме дві ручки, за які я зможу у разі потреби її підняти та тягти. Свої інженерні спроби я почав з відірваного крила. Його поверхня була виготовлена з чогось, що нагадувало одночасно пластик і тканину (а не залізо). Матеріал був легкий, а головне — цілком гладенький. Основна частина крила була металева. Головною проблемою стало те, що крило мало форму, хоч як дивно, крила — тобто закруглене з обох боків. Отож я просто вирізав у верхній його частині заглибину розмірами десь із жінку та зміцнив нижню частину металевими стійками, які відірвав від іншого крила. Вийшло все доволі просто.

Тепер наступна проблема: чи витримає цей «авіаційний» матеріал тривалий шлях по снігу, кризі та камінню? Навряд чи. Треба якось зміцнити дно. Утім, якщо я чимось зміцню дно ззовні, це посилить силу тертя і мені важче буде тягти. А якщо не зміцню — вже скоро ми позбудемося саней. Де ж мені узяти годящий шмат металу?

Довго шукати не довелося: двигун ззовні був обшитий металевими листами. Від удару вони значно деформувалися з одного боку, а з другого лише здобули кілька подряпин. Добре, що конструкція літака передбачала можливість ремонту двигуна, і деякі з листів трималися на самих шпильках. Я причепив один з них там, де згідно з моїми планами будуть сідниці Ешлі.

Ну що ж, вийшло

1 ... 35 36 37 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гора між нами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гора між нами"