Читати книгу - "Англійський пацієнт"

— Може, річ у його віці, може, йому потрібно виписати окуляри, — каже її чоловік, штурхаючи Медокса ліктем.

— А може, він зустрів жінку, — зауважує Кетрін. — Погляньте, хіба це не укус чи не слід від жіночих нігтів?

— Це скорпіон, — каже він, — Androctonus australis[61].

Прийшла листівка. Прямокутник, заповнений охайним почерком.

Половину дня думаю, що помру, якщо не торкнуся тебе,

Іншу половину — що нічого не має значення,

якщо лише я знову тебе зустріну. Це не просто слова,

це підтвердження того, як багато я можу стерпіти.

Ані дати, ані підпису.

Часом, коли вона може залишитися на ніч, вони прокидаються під звуки, котрі линуть з трьох мінаретів, скликаючи вірних до світанкової молитви. Він проводжає її додому, і дорогою з Південного Каїра вони минають базар, де продають індиго. Чарівні пісні, сповнені віри, розливаються в повітрі, один мінарет відповідає іншому, ніби вони шепочуться, переповідаючи чутки про пару закоханих, котра простує крізь холодний ранок із запахом деревного вугілля, а гашиш уже робить повітря бездонним. Грішники у місті святих.

У ресторані він змахує на підлогу тарілки і склянки, щоб вона десь там посеред міста підвела погляд, почувши шум. Тоді, коли йому самотньо без неї. Він, хто ніколи не почувався покинутим, навіть за сотні миль від пустельних міст. Чоловік у пустелі може тримати в човниках рук чужу відсутність, знаючи, що вона врятує його швидше, ніж вода. Він знає, що неподалік Ель-Таджу росте загадкова рослина, про яку він чув, що, коли вирізати на її стовбурі сердечко, та щедро заповнюватиме його рідиною. Кожного ранку людина може пити цю рідину, і розбите серце загоїться. Рослина квітнутиме ще рік, а потім помре від браку вологи чи любові.

Він лежить у своїй кімнаті, оточений вицвілими мапами. Кетрін немає поруч із ним. Його туга така глибока, що хочеться зневажити усі суспільні норми і чемність.

Її життя з іншими більше не цікавить його. Він хоче лише насолоджуватися її гордовитою красою, цим бурхливим театром емоцій. Він хоче, щоб їхні відмінності злилися, наче притиснулися сторінки згорнутої книжки, щоб між ними не залишилося вільного простору, тільки на коротку мить могла зблиснути таємна думка.

Вона розірвала його на шматки.

І якщо Кетрін так вчинила з ним, то як він вчинив із нею?

Коли її оточує стіна суспільного класу, він розповідає товариству анекдоти, з яких не сміється сам. Він уїдливо коментує історію досліджень геть нехарактерним для себе чином. Він поводиться так, коли почувається нещасливим. Лише Медокс помітив цю звичку. Але вона навіть не кидає на нього оком. Посміхається усім, кожному предмету в кімнаті, хвалить квіткові прикраси, радіє німим бездушним речам. Вона хибно трактує його поведінку, гадає, що чинить правильно, і подвоює стіни навколо себе.

Але він уже не може стерпіти наявність цих стін у ній.

— Ти теж зводиш свої, — каже Кетрін, — а я — свої.

Вона каже це і збиває його з ніг своєю блискучою красою. Вона, з її чарівними сукнями, блідим обличчям і привітною посмішкою для кожного, хто усміхнеться їй, на його злі жарти відповідає лише непевним посміхом. А він іронізує щодо різних складових експедиції й оповідає те, що й так усім відомо.

Тієї миті, коли вона не відповідає на його вітання в барі Ґроппі, він втрачає розум. Він знає, що єдина можливість змиритися із втратою дівчини — триматися за неї чи простягнути руку, за яку триматиметься вона. Вони мусять виплекати одне одного, вирятувати з цієї ситуації. Але не зводячи стін.

Сонячне світло ллється до його каїрської кімнати. Рука мляво рухається Геродотовим журналом, тіло напружилося, текст, який він пише, важко зрозуміти, ручка безладно ковзає папером, ніби хтось зламав їй хребет. Він ледве може написати «сонячне сяйво». Чи слово «закоханий».

Кімната повниться світлом, віддзеркаленим рікою і пустелею. Промені падають на її шию, на її стопи, на шрам від щеплення на правій руці, котрий він так любить. Вона сидить на ліжку, обійнявши своє оголене тіло. Він торкається розкритою долонею її спітнілого плеча. «Це моє плече, — думає собі, — не її чоловіка, а моє». Ставши коханцями, вони подарували одне одному частини свого тіла. Просто у цій кімнаті біля ріки.

Вони мають лише кілька годин, за які кімната поринає у темряву. Лише річка і світло пустелі. Коли насувається несподіваний дощ, вони підходять до вікна і висувають на вулицю руки, намагаючись всотати своїми тілами якомога більше вологи. З вулиці лунають радісні крики, привітання стрімкої зливи.

— Ми ніколи більше не кохатимемо одне одного. Ми ніколи більше не побачимося.

— Я знаю, — відповідає він.

Тієї ночі вона наполягала на розлуці.

Кетрін сидить, замкнувшись у собі, заховавшись у лати своєї нажаханої совісті. Він не може пробитися крізь них. Тільки їхні тіла залишаються близькими.

— Більше ніколи. Що б не трапилося.

— Так.

— Думаю, він збожеволіє. Розумієш?

Він мовчить, відмовляється від спроб потягнути її за собою.

За годину вони виходять у суху ніч. Чутно, як співає у кінотеатрі «Музика для всіх» грамофонна платівка, вікна там розчахнуті через спеку. Вони мусять розлучитися зараз, поки кінотеатр не зачинився і з нього не вийшли знайомі їй люди.

Тепер вони в ботанічному саду біля собору Усіх Святих. Дівчина бачить сльозинку на його обличчі і нахиляється, щоб злизати її, проковтнути своїми устами. Так само вона пила його кров, коли він порізався, готуючи їй вечерю. Кров. Сльози. Чоловік відчуває, що усе це зникло з його тіла, тепер він наповнений тільки димом. Усе, що в нього залишилося, — знання про майбутні бажання. Те, що він хотів би сказати, не може промовити біля цієї жінки, котра відкрита, наче рана, чия юність іще не померла. Він не може змінити те, що найбільше любить у ній, — її безкомпромісність, де романтична прихильність до віршів уживається з невимушеністю в реальному світі. Поза цими якостями, він знає, не існує порядку в світі.

Цієї ночі вона наполеглива. Двадцять восьме вересня. Гаряче місячне сяйво висушило