Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Впадати у трансовий стан я не збиралась, але наразі мене вимикає. Без моєї згоди. Раз — і мене нема. Кругом морок, а я в ньому зотлілий сірник...

Я три роки жила з почуттям невиліковної провини та з глибокою образою на Сашу. Це все з'їдало мене щодня й тому до сьогодення мало що лишилося від мене тодішньої. А виявилось, що насправді цього всього можна було уникнути. Ймовірно, але не точно, звісно. Варто було лишень змовчати про дитя... Та я не могла народити та виростити дитину, не повідомивши Сашка. Не могла, бо вважала це неправильно та егоїстично. Хоч і знала, що він повернувся до дружини, але батько дитини мав знати. Тому й написала... І я була впевнена, що це він наполіг позбутися дитини, назвавши її небажаною. І ні на мить не сумнівалася після того дня в цьому, оскільки листування велося виключно повідомленнями й кошти з мобільного банкінгу надішли мені саме від його імені... Але хіба ж я могла уявити, що насправді все було не так?

— ... Ліка. Анжеліка! — несподівано дістається моєї свідомості голос Сашка. І він уже поруч біля мене. Близько-близько. Впав навколішки та схопив мене за плечі.

За мить усвідомлюю, що я скотилась стіною і тепер буквально сиджу на підлозі, підібгавши коліна.

— Що з тобою? — переймається статурний молодик і допомагає мені підвестися. Кожний його доторк приводить мене до тями.

— Все добре. Я просто... не знаю, як реагувати. Я весь цей час гадала, що то були твої слова...

Зазираю в глибинні сірі очі. Що збираюсь у них віднайти? Розуміння? Пробачення? Розпуку? І боюсь вгледіти зневагу... Та натомість натикаюсь на гнів. Чорні брови посунуті на очі, жовна твердими виступами укріпились на обличчі, губи міцно стиснуті... Ще й погляд. На частку секунди я лякаюсь цього дикого виру в парубочих очах....

Проте мені щастить і жодного докору я не чую у свою адресу. Лише запитання, яке, так думаю, нині Олександра хвилює найбільше:

— Як це взагалі могло статися? Коли ми востаннє бачились, ти говорила, що все добре і що в тебе... — замовкає брюнет, так і не договоривши речення, ймовірно засоромившись.

— Я сказала, що в мене почались ті самі дні, щоб у нас не було... Сам розумієш чого саме, — цілком адекватно сприймаю запит молодика та поспішаю все докладно розповісти. І він теж, згадавши мою давню відмову у близькості в день його від'їзду із Бердянська, проявляє зговірливість.

— Щоб не було так важко відпускати? — вловлює він сенс моїх минулих дій.

— Щоб не було так важко відпускати... Так, — повторюю за ним.

Проте, хіба ж на цьому й закінчилася б його допитливість у цьому важливому питанні?

— А коли ти дізналася про свій стан? — дещо розслабивши м'язи обличчя та заклавши руки, складені у замок, на потилиці, цікавиться ще.

— Ми тоді вже не спілкувались з тобою.

— Отже, це було майже восени?

— Так, — відрубую коротко, поки перед моїми очима пролітають ті дні, коли Сашко попросив більше з ним не спілкуватися, а я дізналася про вагітність і ревіла вночі в подушку.

Сашко наминає декілька разів невеличкі кола кімнатою. 

— Уявляю, як ти мене проклинала, — раптом промовляє він.

— Нічого подібного, — хутко змахую гірку сльозу зі своєї щоки. — Проклинала я винятково себе за необачність. А на тебе я лише ображалась. Але вже після того, як... — стишую голос. Про ту Ольгу, хай би її заціпило (!), говорити й не хочеться. Підла вона людина. Зла. Як таких Земля тільки носить?

Сіроокий знову займає сидяче положення на ліжку та ховає обличчя у своїх долонях. Після чого підіймає очі на мене та жестом руки пропонує сісти поряд із ним.

— Маю тобі дещо пояснити. І перепросити... Ти тоді питала мене, навіщо повертатись тільки заради доньки до зрадниці. Мовляв, донька підросте та все зрозуміє. Так от, тільки зараз я допетрав, що дійсно. А навіщо я це зробив? Можна було не повертатись. Нічого путнього з цього не вийшло, а донька у свої сім сама все прекрасно бачить і саме вона сказала мені пів року тому: "Тато, мама тебе не любить, бо постійно на тебе кричить. Я б на твоєму місці вже б давно від такої жінки втекла. І було б добре втекти разом зі мною, бо я теж не люблю, коли вона на мене кричить."

Я усміхаюся від розповіді, уявивши доньку Сашка. Він мені її показував.

— Гарна у тебе донечка. Розумашка... — в голос хвалю його дівча і відвертаюсь, щоб Саша не бачив, як я ковтаю свої сльози.

— Це ще не все, що я хотів сказати, — чується скрушне зітхання Сашка. — Так от. Я повернувся, але моя сім'я тоді так і не відновилась. Ще й тебе забути не зміг. А Оля... Оля часто почала влаштовувати істерики. Одного разу це було через почуту нашу з тобою розмову. Вона накинулась на мене з обвинуваченнями. Ще й погрожувала забрати дочку. Казала, що може поїхати геть із країни разом із нею й зробити так, що я їх у житті потім не знайду. Довелося тоді сказати, що ти була моєю помста їй та обіцяти, що з тобою більше не спілкуватимусь. Тож розумієш, чому моє прохання забути мене було вимушеною мірою?

— Здається, що так, — відказую тихо. — Лише не розумію, як вона могла вирішити усе за тебе. Якщо вона погрожувала забрати доньку, чому тримала тебе біля себе?

— Бо знала, що сама з Ангелінкою не впорається. Забирати та відводити малу в садочок, наприклад, було суто моїм обов'язком. До того ж маніпулювала мною ще й тому, що знала — діти моя слабкість. Після народження доньки я хотів і сина. Дуже. Але Оля зарікалась вдруге виношувати. Вона вперто наголосила, що народила вперше та востаннє... А твоя новина... Знаєш, думаю, що вона злякалась. Одна справа маніпулювати донькою, а інша конкурувати з іншою жінкою, котра б народила мені...