Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

— Так, хоч моя майстерність і наполовину не дорівняється до вашої, ваша ясновельможносте.

— О, в такому разі я хотіла б якось подивитися на ваш поєдинок із кимось зі своїх ніндзя. А ваші сестри теж пройшли вишкіл?

— Так.

— І, мабуть, ви проходили науку в Японії?

— Ні, ваша ясновельможносте, в Китаї.

— У Китаї? І що, тамтешні монахи досі спродують своє незграбне кунґ-фу англійцям? Підозрюю, ви маєте на увазі Шаолінь.

— Так, ваша ясновельможносте. Під наставництвом учителя Ліу.

— Що ж, підозрюю, у вас не було інших можливостей. Якби ваш батько був заможнішим, вас напевно відвезли б до Кіото.

— Матінка, мабуть, не була б проти, а от батько — навряд. Адже він ненавидить Японію.

— Ваші ніндзя вас покинули?

— Ми ніколи й не мали своїх ніндзя.

— Не мали? Хіба це можливо? Виховати п’ятьох дочок без жодного ніндзя? Вперше про таке чую! Ваша матінка, мабуть, гарувала, не покладаючи рук, аби вас захистити.

Елізабет ледве стрималася, щоб не посміхнутися, запевняючи леді Ке-трін, що все було не зовсім так.

— Але хто тоді захищав вас під час першої битви? Без ніндзя ви, певно, опинилися в жалюгідному становищі.

— Порівняно з іншими родинами, мабуть, так. Але ми так бажали перемогти й були такі віддані одна одній, що без труднощів поборювали

— Якби я знала вашу матінку, то наполегливо радила б їй найняти ватагу ніндзя. Я завжди кажу, що без наполегливих і постійних вправлянь освіта нічого не варта. Якби ж моя дочка мала міцнішу статуру, я б уже в чотири роки відправила її в найкращі додзьо Японії. А хтось із ваших молодших сестер буває у вищому товаристві?

— Так, мем, усі.

— Усі? Як, усі п’ятеро водночас? Дуже дивно! А ви лише друга за віком. Тобто молодші бувають у товаристві, коли старші ще не вийшли заміж? Але ж, мабуть, ваші молодші сестри зовсім юні?

— О, так, наймолодшій ще немає шістнадцяти. Можливо, вона й справді надто юна, щоб бувати в товаристві. Але, правду кажучи, мем, молодшим іноді буває сутужно, якщо доводиться уникати товариства й розваг, оскільки старші не змогли чи не побажали рано вийти заміж. Молодша дитина має таке ж право насолоджуватися юністю, як і старша. А уникати радостей життя через таку причину? Не певна, що це сприятиме сестринській любові чи витонченому мисленню.

— Слово честі, — зауважила її ясновельможність, — ваші судження занадто рішучі як на таку юну особу. Скажіть, скільки вам років?

— Беручи до уваги, що три молодші сестри вже зовсім дорослі, — усміхнувшись, відповіла Елізабет, — ваша ясновельможність навряд чи сподівається, що я зізнаюся.

Леді Кетрін, здавалося, була вражена тим, що не отримала прямої відповіді. Елізабет запідозрила, що вона — перша особа, яка наважилася жартом відповісти на таке величне нахабство.

— Вам не може бути більше двадцяти, тож у вас напевно немає підстав приховувати свій вік.

— Мені вже навіть не двадцять один.

Коли до них приєдналися джентльмени, а чаювання скінчилося, розклали гральні столики. Леді Кетрін, сер Вільям, містер і місіс Коллінз сіли за «Домовину — гробівець», а міс де Бурґ забажала зіграти у «Відшмагай вікарія», тож Елізабет і Марії випала честь приєднатися до неї та місіс Дженкінсон. За їхнім столом було немилосердно нудно. Не було сказано жодного слова, яке б не стосувалося гри, за винятком тих випадків, коли місіс Дженкінсон турбувалася, чи не гаряче, чи не холодно, чи не занадто світло або, навпаки, темно міс де Бурґ. За іншим столом було значно жвавіше. Говорила переважно леді Кетрін: вона звертала увагу на помилки інших або ж пригадувала якусь історійку з власного життя. Містер Коллінз був перейнятий тим, щоб погоджуватися з кожним її словом, дякував за кожен порожній склеп, котрий вигравав, і просив вибачення, коли йому здавалося, що виграв забагато.

Після того, як третє горня чаю витекло їй на сукню, Шарлотта підвелася і, перепросивши, схопилася за живіт та зі спотвореним від болю обличчям проказала:

— Пфобафте, вафа вельмофносте.

Леді Кетрін не зволила відповісти, а містер Коллінз із сером Вільямом так занурилися в гру, що й не помітили того, що сталося.

Елізабет дивилася, як Шарлотта, зігнувшись, зашкутильгала в найдальший кут кімнати, де припідняла сукню і вже присіла навпочіпки. Елізабет одразу ж вибачилася, підвелася й, намагаючись не привертати уваги, взяла Шарлотту попід лікоть і повела її в туалет. Там вона стала свідком того, як наступні чверть години її уражена подруга мучилася від такого тяжкого нападу хвороби, що правила пристойності не дозволяють описувати його на сторінках цієї книжки.

Столики невдовзі зібрали, місіс Коллінз запропонували екіпаж, і, погодившись, вона одразу попросила його подати. Товариство зібралося біля каміна, щоб послухати, яку погоду леді Кетрін пророкує їм на завтра. Її розповіді урвало прибуття екіпажа. І після безлічі слів подяки з боку містера Коллінза й не меншої кількості поклонів від сера Вільяма вони рушили додому. А щойно виїхали за ворота, кузен запитав у Елізабет, яке враження в неї склалося про все побачене в Розінґзі, і заради Шарлотти та висловилася про все значно прихильніше, аніж думала насправді. «Леді Кетрін Велика» стала для неї суцільним розчаруванням, і Елізабет не могла їй пробачити випадів супроти її храму та вчителя.

Розділ 30

СЕР ВІЛЬЯМ ПРОБУВ у Гансфорді лише тиждень, але й цього було досить, аби впевнитися, що дочка чудово облаштувалася. Ранками містер Коллінз возив його своєю двоколісною бідкою, показуючи околиці. А після його від’їзду сімейство повернулося до звичних справ.

Час від часу сама леді Кетрін вшановувала їх своїм візитом. І під час таких відвідин ніщо не оминало її уваги. Вона втручалася в їхні справи, роздивлялася вишивки дам і радила переробити все по-своєму, знаходила вади в умеблюванні й дорікала прислузі за недбальство. А якщо вже погоджувалася розділити з господарями трапезу, то хіба для того, щоб звернути увагу місіс Коллінз, що, як на таку родину, вона, мовляв, подає на стіл забагато м’яса.

Невдовзі Елізабет помітила, що ця поважна леді хоч більше й не долучалася до захисту батьківщини, але в справи своєї парафії втручалася щонайактивніше, і містер Коллінз переповідав їй усі, навіть найдрібніші, парафіяльні клопоти. І якщо хтось із селян виявляв невдоволення, не бажав домовлятися чи, скажімо, був надто бідним, вона одразу ж вирушала в село, щоб спробувати все залагодити; а якщо нічого не вдавалося, її