Читати книгу - "Балакучий пакунок"

Усі мандрагори міцно спали і хропли так голосно, що в лісі аж гуло. Пенелопа загасила ліхтарик, проминула кілька перших мандрагор і рушила вглиб лісу. Йшла обережно, тихо, боячись ненароком наступити на мандрагору чи звичайну гілочку, намагаючись нікого не розбудити, і тільки місяць осявав їй шлях. І так крок за кроком Пенелопа просувалася лісом поміж мандрагор, які безтурботно хропли, все глибше і глибше в хащі.

Невдовзі вона вийшла на залиту сріблом місяця галявину, від якої в різні боки розбігалися шість стежинок. І раптом навколо галявини з’явилося кілька синьо-зелених вогників. Вони мерехтіли, але не рухались — ніби спостерігали за нею. Це були блимавки, Пенелопа навіть почула їхні притишені глузливі розмови. Вони перегукувались.

— Це вона, це вона! — хихотів один.

— Так, так, так, так! — раділи решта.

— Вона не знає дор-о-о-о-ги! — зневажливо і глумливо прошепотів перший.

— Не знає, не знає, заблукала, заблукала, — підхопили інші.

— Її скоро зжеруть!

— Так, так, так, так!

— Зжеруть, зжеруть, зжеруть!

— Так. Так-так-так!

Пенелопа дуже розсердилася, не витримала і накричала на них, виказавши все, що думала, і зовсім забула, що ризикує розбудити мандрагор.

Вогники прослизнули поміж дерев і зникли, так само раптово, як і з’явилися. А Пенелопа й далі стояла посеред галявини, міркуючи, яку ж стежину краще вибрати. Вона дуже пожалкувала, що не взяла зі собою компас.

Дівчинка заплющила очі, сподіваючись подумки відтворити карту острова, щоб хоч приблизно зорієнтуватися, де росте рута. А коли розплющила їх, то на кожній стежині вже стояли вовкулаки. Вони були схожі на великих волохатих вівчарок, але ходили на задніх лапах, а передніми орудували спритно, наче мавпочки. Вовкулаки важко дихали, язики звисали з їхніх пащек, очі світилися зеленим блиском, а в пащі виднілися білі гострі зуби. Пенелопа не встигла кліпнути, як вовки оточили її, накинули на голову мішок, схопили грубими волохатими лапами і кудись понесли. Дівчинка нічого не бачила, тільки чула їхні хрипкі голоси.

Невдовзі вони прибули на місце. Пенелопу опустили на землю і прив’язали до стовбура, зняли з голови великий мішок, і вона побачила простору напівтемну печеру, яку освітлювало тільки велике іскристе вогнище. Пенелопа була прив’язана до вертикально вкопаного в землю стовбура, а навпроти стояло ще два стовбури — з прив’язаними Пітером і Саймоном.

— Пенелопо! — вигукнув Пітер. — Що ти тут робиш?

— Чому ти не з Освальдом? — закричав Саймон.

Поки вовкулаків не було в печері, Пенелопа розказала хлопцям про маленького вогняника і про те, як її захопили вовкулаки.

— Ну, а ми, — сказав Пітер, — ми успішно пройшли Мандрагоровий ліс і відшукали руту. Вона росте просто на березі моря, недалечко звідси.

— Нарвали повні мішки рути, — продовжував Саймон, — і тоді прилетів Освальд, сказав, що ти прислала його. А ми відповіли йому, щоб він повернувся і привіз тебе й Етельреда на човні.

— Папуга полетів із ним, — підхопив Пітер, — і ми чекали вас, аж раптом з’явилась ціла зграя цих потвор і почувся крик: «Вони тут, вони тут!» Ми й озирнутися не встигли, як вовкулаки напали на нас. Це сталося півгодини тому.

— Що вони збираються з нами вчинити? — запитала Пенелопа.

— Перетворити на вовкулаків, — похмуро відповів Пітер, — щоб поповнити свої ряди.

— Ти що, здурів? Це неможливо! — нажахано скрикнула Пенелопа.

— Можливо, — заперечив Саймон. — Якщо вони нас вкусять, ми перетворимося на вовкулак. Нам вартовий розказав. У них для цього є навіть спеціальний обряд. Коли місяць сховається, вони кожного з нас вкусять — і все.

Пенелопа мовчала, думаючи про страшну долю, що їх очікувала.

— Звільнитися не вдасться, ми вже пробували, — сказав Пітер. — Вони нас надійно зв’язали.

— У мене в кишені є ніж, але я не можу його дістати, — зітхнув Саймон.

Раптом до печери увійшов вовкулака. У мерехтливому світлі багаття він видався Пенелопі ще злішим й страшнішим, ніж у місячному світлі.

— Не розмовляти! — голосно і злісно гаркнув він. — Я вас попередив!

— А щоб ти обсмалив собі гризло, — задерикувато огризнувcя Пітер.

— Атож, — підтримав його Саймон, — ми маємо повне право говорити, хіба ні?

— Ні. Такий закон, — буркнув вовкулака і влігся біля вогнища.

— Звідки взявся такий закон, якщо ми ваші перші в’язні? — обурено запитала Пенелопа. — Не будьте ідіотами.

Вовкулака прищулив вуха й заричав на неї:

— Ми не ідіоти! Ми вас усіх взяли в полон і зробили це дуже навіть розумно, тому сидіть тихо.

Усі замовкли. Було лише чутно, як потріскує вогнище. Зненацька вовкулака, який дрімав, поклавши голову на лапи, нашорошив вуха. А тоді сів і втупився на вхід у печеру. Діти побачили дуже дивне створіння, яке повзло до них. Воно було схоже на довгу білу гусінь. Бранці і вовкулака спостерігали, як воно повільно підповзало дедалі ближче до вогню. Вовкулака зірвався з місця, шерсть його настовбурчилась, він дико загарчав на дивну істоту:

— Стій, ти хто?

— Р-р-р, — відповіла гусінь, — р-р-р, друг.

— Який іще друг? — занепокоєно допитувався вовкулака.

— Я жаболака, — відповів знайомий голос. — Я жаболака, мене прислали до вас, я приніс дуже важливий і цінний подарунок для головного вовкулаки.

Дивне створіння підповзло до вогнища, і діти побачили, що це Етельред, замаскований великим рулоном вати, розмотаним і припасованим уздовж спини.

— Який ще жаболака? Що за один? — запитав ошелешений вовкулака.

— Ти хочеш сказати, що ніколи не чув про жаболаків? — зневажливо кинув Етельред. — Значить, погано тебе вчили.

— Я дуже добре освічений, — обурився вовкулака.

— Ти? Добре освічений? І ніколи не чув про жаболаків? — глузував Етельред. — Дорогенький, на твоєму місці мені було б соромно зізнатися, що я не чув, хто такі жаболаки.

— То хто ж це такі? — розсердився вовкулака.

— Вони такі самі, як вовкулаки, — відповів Етельред, — тільки ще небезпечніші, ще лютіші і ще хитріші.

— Ти не можеш бути небезпечніший, лютіший і хитріший за нас, — обурився вовкулака. — Я тобі не вірю.

— Ти що, звинувачуєш мене в брехні? — перепитав Етельред. — Для тебе це добром не скінчиться. Ми, жаболаки, буваємо дуже небезпечні, якщо нас розлютити.

— Я не казав, що ти брешеш, — взявся виправдовуватись вовкулака. — Я тільки сказав, що не вірю тобі.

— Ну, це вже краще, — нібито подобрішав Етельред. — То де ваш головний? Мені треба передати йому подарунок.

— А який подарунок? — підозріливо поцікавився вовкулака.

— Це для головного, а не для тебе, ясно? — відрубав Етельред. — Це спеціальне чарівне зілля, яке робить усіх вовкулак, жаболак і так далі вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими.

— Удвічі? — перепитав вовкулака. — Удвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими?

— Так, так, так, — відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку. — Просто втираєш це зілля в хвіст — і не встигнеш сказати «філе з жаб’ячих ніжок», як