Читати книгу - "Миротворець"

Ще хтось, якась старша пані, виходила на берег робити ранкову руханку.

Світанок тривав недовго. Розжарена куля сонця, вияснюючи коралову небесну гладінь, швидко підіймалася над обрієм, і ось уже набережну залито білим світлом, і все знову таке, яким його звик бачити Раскатов — ряд домів уздовж моря, пальми і гори вдалині, пара човнів на якорях і це заворожливе поєднання кольорів — теракоти й лазурі, поїденого водою рифу і живої, пронизаної сонячними зайчиками субстанції моря. Все воно ніби казало йому: «Рай тут, Родіоне» — і Раскатова, як у дитинстві, охоплювало непереборне бажання віддатися цим розкошам іще один раз. Він купався — був одним із небагатьох довгожителів Дахаба, котрі купались. Зазвичай ті, хто так прагнув моря, за якийсь час починали ігнорувати його, а далі й просто зневажали — вважати його пройденим етапом на шляху чуттєвих задоволень.

Раскатов купався. Годував цуциків Бейбі-собаки. Сидів за компʼютером і вдавав, ніби щось читає, а сам перебував невідомо де. Перед ним відкрилося дивовижне видовище його внутрішнього запустіння, і Раскатов намагався дати собі з ним раду.

Так уже склалося, що Раскатов уважав своє життя заповненим значними подіями і вагомими досвідами. Одначе, після памʼятної ночі у Артьома його поглинула невідома йому пустка. А, скорше за все, вона завжди там і була, тільки що тепер Раскатов наважився по-справжньому угледіти її. Він намагався розповісти про неї Артьому, але тому було зараз не до нього, до Артьома приїхала Соня з дітьми. Раскатов спробував поговорити про це з Колею Вєліканом, але Вєлікан взагалі не зрозумів, про що йдеться. Він порадив йому покурити і приходити вечірком на цигун.

Єдиною людиною, з якою поталанило поспілкуватися в той час, виявилася Вероніка.

Вона прийшла до нього якось під вечір, подивитися на стіну, про яку він казав, стіну під малюнок. «Ікона, — нагадав собі Раскатов. — Це не просто малюнок, це має бути ікона». І тут же запитував себе: «Ікона? Якого біса? Ікона у моєму домі? Раскатов, що з тобою?»

— Тут, — показав він на стіну перед входом. Одразу біля лежака зі старих серфів. Так, щоб, упавши на лежак, можна було розглядати малюнок. — Але що ти збираєшся намалювати?

Раскатов намагався показати, що він не має ніякого стосунку до ікон і православʼя, і взагалі позаконфесійний. Та, здається, Вероніці було байдуже, якого він віросповідання — та й чого б її, питається, мало це турбувати?

— Я намалюю вам святого Христофора. Він захищатиме вас. Знаєш, як він захищає? У нас у місті, в Сухарево, водії маршруток чіпляють його на лобове скло. Вважається, якщо ти побачив святого Христофора, того дня ти не загинеш насильницькою смертю і не потрапиш в аварію. Можна такого святого малювати?

— Гаразд, чого вже там, тобі видніше, — знітився Раскатов. — Малюй.

В останні дні він почував себе ні в сих ні в тих. Здавалося, він забув усі речі, що раніше знав, — як відповідати і як запитувати, як хамити і як тиснути, як бити у відповідь і як ухилятися від удару. Тільки-но він, здавалося, набирав розгону, щоби звично вклинитись у розмову, як щось ніби ставало йому поперек серця, і він, здивований, пригальмовував, вервечка розмови тікала від нього, і він, безпорадний, тільки роззирався навкруги.

Його корефани, Коля Вєлікан, брати Кравцови, ще пара старих серферів, після недавнього особливо яскравого тріпу в пустелі прийняли радикальне рішення. Вони запаслися провізією та поїхали в Абу-Ґалюм, заповідник у двадцяти кілометрах від Дахаба. Там природа сходилася в унікальному перетині вітрів, моря, пустелі та практично повного безлюддя. Перцю додавала близькість кордону з Ізраїлем, звідки в будь-який момент могли рванути ракети «земля-земля» і танки з цицькатими дівчатами-піхотинцями. Хлопці вирішили створити в Абу-Ґалюмі безстрокову комуну відкритої свідомості, яка осідлала віндсерф. Коли Раскатов відмовився скласти їм компанію, вони вперше відчули, що Раскатов змінився.

— Ти не захворів? — запитав його Ваня Кравцов, хоч і покритий шрамами більше за інших, однак, і найбільш чуйний.

Раскатов, справді, стояв посеред Асали, допомагаючи пакувати друзям джип, як намоклий. З повислими плечами, з невпевненою усмішкою на обличчі.

— Нормальок, — віджартовувався він, хоча було видно, що це вже не той Раскатов, що був місяць тому. — Щасти вам, братушки. Тільки-но почнуться бомбування, зразу повертайтесь.

— Ми в них будемо свої ракети запускати, — басом відповів Костя Вєлікан. — З канабінольними боєголовками.

Хлопці зі сміхом поїхали. Раскатов задумливо дивився їм услід. У будинку він залишився сам. До Артьома він практично не заходив тепер — відколи там оселилася Соня, Артьом із головою поринув у розбудову сімʼї.

Соня виявилася ніяк не тою істеричною дамочкою, якою запамʼятав її Раскатов. У вечір, коли вона приїхала, Раскатов повертався з крамниці. Сутеніло, всі кішки стали сірими. Він побачив силует жінки, яка несла на руках дитину. Попереду жінки бігла худа довгорука істота, що постійно підстрибувала, відбігала і прибігала назад до жінки.

— Родіоне, привіт! — почув тоді Раскатов. — Як я рада тебе бачити!

Це була Соня. На руках у неї сидів, нахнюпившись, її молодший син Лютер, старша донька Хава бігала навколо, лякаючи дахабських котів. Родіон допоміг Соні віднайти Артьома, і в той же вечір став свідком перших скандалів (точніше, ідеологічних конфліктів) у сімʼї Лапіних.

Згодом він переконався, що особливості особистостей Артьома і Соні були спроектовані таким чином, щоби викликати конфлікти там, де у більшості людей не було й натяку на протистояння. Зважаючи на те, що Соня мала закінчену вищу освіту зі східної філософії, вона вміла добре аргументувати свою думку, і не завжди її аргументи вписувались у традиційну західну риторику.

Найбільше Соні причиняли біль розмови про Україну. Як і Раскатов, вона теж була з Одеси, але, на диво, у них не виявилось жодних спільних друзів. Попри те, що Соня розмовляла російською, її доводили до нестями заяви Артьома про те, що української культури не існувало, а були лише відголоски культур Росії та Польщі, які намагалися видати себе за щось самобутнє. Артьом дивився на