Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іловайськ. Розповіді про справжніх людей 📚 - Українською

Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

369
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 114
Перейти на сторінку:
раз місцевим порядкам і знову засунув руки в кишені спортивок.

– Зьомо, – покликав він прикордонника, – а як мені на ту сторону перебратися? Дуже треба, а машина переїхати не може.

– Подзвони своїм, скажи, хай вони проїдуть українських прикордонників і виїдуть на «нуль», нейтральну смугу. Там зустрінетеся, ти з машини в машину пересядеш – і всі діла.

«Шістка» Тимофійовича і джип батька Кабана зустрілися рівно посередині «нуля», за ними за декілька сотень метрів майоріли на пунктах пропуску на прохолодному вітрі прапори України і Росії.

Дружина Кабана не впізнала, так він схуд і змарнів. Ковзнула шукаючим поглядом, як по чужому, і стала заглядати в «шістку», шукаючи там свого чоловіка.

– Свєто, – сказав він, – це ж я, Сірий.

Вона впала до нього в обійми і розплакалася. «Тепер точно не уб’є, – з усмішкою подумав Кабан. – Принаймні точно не сьогодні!»

Батько ще довго про все говорив із Тимофійовичем, обговорювали політику і рибалку, вони давно не бачилися, але Свєта, прийшовши до тями, розплакалася ще раз і вони, нарешті, роз’їхалися.

Зручно влаштувавшись на задньому сидінні, Кабан тримався за бік і дивився у вікно. Можливо, вперше в житті він так гостро відчував, що повертається на Батьківщину. Не витримавши натиску запитань батька і дружини, через півгодини він упустив голову на груди і міцно заснув. Він ще не знав, що його пригоди не закінчені, і через декілька тижнів доля подарує йому можливість відповісти добром на добро, і йому випаде нагода поклопотатися про Нюсю, яку зацькують «бандерівкою і фашисткою» медсестри і лікарі, і її чотирилітню донечку. Вони житимуть у Кабана в будинку доти, доки Нюся не знайде за допомогою військового лікаря, який із важким пораненням у червні потрапив до Амвросіївської лікарні і якого вона доглядала, роботу в госпіталі, і не винайме квартиру в Харкові. Через пару тижнів до неї переїде інтерн Женя, син Степана. Але все це станеться пізніше.

А зараз Кабан, завалившись на задньому сидінні, спав у машині, яку вів його батько; на передньому сидінні фарбувала губи і приводила себе до ладу його, Кабана, кохана дружина. Він бачив уві сні, як удома перед великим дзеркалом, в якому відбивається старий настінний годинник із оленями, розчісує довге красиве волосся їх донька – не існувало в світі в цей момент людини щасливішої, ніж Кабан, така навколо стояла тиша. І лише годинник в унісон із зустрічними, що інколи забували вимкнути дальнє світло, яке метушилося по салону, регулярно відбивав північ і турбував його сон: «Ми знаємо, де ти заховав свій кулемет, Кабане!» – і Кабан нервово здригався, прикривав рукою очі й бодай на ці миті переставав гучно хропти.

Вогнем і хрестом

Допомагаючи виносити поранених, Франко зробив чотири ходки. Його довга фігура слугувала прикметною мішенню, але Дрин, наш начмед, не встигав ще як слід перев’язати чергового «трьохсотого», як Франко з Майстром вже тягнули нового.

Дрин відчував у Франку, незважаючи на різницю у віці та й у всьому іншому – здавалося б, що може бути між ними спільного? – рідну душу. Франко, як дитина, полюбляв фотографувати на планшет і вишукано матюкався англійською, білосніжно при цьому посміхаючись, у ньому гармонійно уживалися ці дві якості, дивовижно приємна суміш – невимушена дитячість і така собі інтелігентна брутальність.

– Франку, факінг шіт?

– Факінг шіт!

Дуже простий, спокійний, ясний, колоритний дядько з твердим, як скеля, характером. Терпіти не міг п’янчуг – постійно сварився з тими, хто вживав алкоголь у батальйоні, бісився через погану організацію української армії. Аліна зробила перев’язку, Дрин намагався поставити важкопораненому Франкові крапельницю, однак сильна кровотеча в легенях не залишала шансів на життя. Франко помер через кілька хвилин після того, як його привезли до школи, але ніхто не хотів у це повірити. До медчастини заходили бійці й запитували, чи правда, що Франко помер, і Дрин мовчки показував на прикрите сірим простирадлом довге худе тіло Марка Паславського. З похмурими обличчями бійці виходили на вулицю, багато хто з них вважав українського американця своїм близьким товаришем.

Легкий настрій, який панував у батальйоні вчора після легкої прогулянки з передмістя до школи, після сьогоднішнього невдалого штурму змінився на розпач від важких утрат.

У медичному інституті десять років тому Дрин отримав спеціальність лікаря-психіатра. До війни він працював у громадській організації «Всеукраїнська мережа людей, що живуть з ВІЛ», допомагаючи інфікованим вирішувати їхні внутрішні проблеми, і був дуже задоволений своєю роботою. Але коли розпочався Майдан, Дрин прийшов туди санітаром одним із перших, а звідтіля – одразу ж у «Донбас», де став інструктором першої штурмової роти, а в середині серпня – начальником медчастини всього батальйону. Тут, на передку, Дрин уперше пошкодував, що не обрав якусь іншу медичну спеціальність, бо психіатр – це не зовсім той лікар, який конче необхідний на фронті. Для того, щоб душевно поговорити з солдатом, потрібно або помолитися, або випити, тобто бути священиком або стати алкоголіком, але зовсім не обов’язково мати диплом психіатра.

Кваліфікованих лікарів на передовій не вистачало катастрофічно, основне навантаження несли парамедики – люди, які стали медсестрами та санітарами після курсів медичної допомоги. Багато хто з них, як і Дрин, отримали перші серйозні навички під час кривавого протистояння на вулиці Грушевського і в перших боях на Донбасі.

Медпункт батальйону спочатку облаштували в селі Кобзарі, за кілька кілометрів від Іловайська, але Філін після кількох обстрілів наказав Дрину: «Або розстріляй, або привези сюди!» – «Розстріляти…» – Філін полюбляв уживати це слово.

Пораненого Семена перев’язувала Кішка. Дрин оглянув рани, і коли розрізав ножицями штани, щоб подивитися, куди комбату потрапив осколок – в ногу чи дупу – той пожартував: «Ти той, акуратніше там ріж, не відчикриж нічого, мені ще все там пригодиться!» Всі засміялися. Поранення у комбата виявилися легкими, але Семенченко важко дихав, утратив багато крові і лежав сірий, наче районна газета. І Дрин засумнівався, чи не пробиті легені, тому було вирішено комбата евакуювати. Настрій після цього у Дрина зіпсувався зовсім – Філін, що залишився командувати батальйоном замість Семена, був у спілкуванні людиною категоричною, і далеко не всім волелюбним бійцям батальйону це подобалося.

Перші іловайські втрати пригнічували. Одна справа, коли на твоїх руках помирають незнайомі люди, і зовсім інша, коли гинуть ті, з ким ти багато разів пив чай і говорив про сенс життя. Немо і Монгол, які так дивно загинули 10 серпня, були сильними і сміливими хлопцями, справжніми воїнами. Дрин знав неповторного Франка, знав Шульца – авторитетного командира, добру

1 ... 35 36 37 ... 114
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"