Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

Першому важкопораненому в Іловайську вони допомогти нічим не могли – поранення в голову. Вкололи протишокове, перев’язали, але пульс уже прослуховувався слабко, і через десять хвилин, так і не опритомнівши, боєць, ледь усміхаючись, наче перепрошуючи за незручності, помер. А коли Бішут повів два взводи на штурм центру міста, Дрин збився з рахунку, скільки «трьохсотих» вони прийняли. Філін надав машину, і всіх поранених відправили в Кобзарі, з ними ж вивезли і загиблих. З тілами перших «двохсотих» – Посмішкою, Шульцем, Франком і Скіфом – виїхали медики Мир і Барка. Назад в Іловайськ вони повернутися вже не змогли – кільце замикалося. Особливо Дрин шкодував за Баркою, все ж таки той був єдиним хірургом серед них.

Дрин також тепер більше мотався машиною – підвозив і вивозив «трьохсотих», а медсестри надавали допомогу пораненим у санчастині. Невдовзі машина потрапила під обстріл і згоріла, і вивозити поранених і вбитих допомагав водій Семенченка на «приватівському» броньованому грошовозі. Ті медики, які виїжджали з Іловайська в ці дні, назад уже не поверталися.

Коли батальйон почали обстрілювати з «градів» та важкої артилерії, поранених стало в рази більше. Багато бійців поводилися, як справжні чоловіки, до останнього залишаючись на передку: Лермонтов навіть не давав себе перев’язати, мовляв, дрібниці, «до свадьби заживе»; Фотограф вискочив із машини, яка везла його на евакуацію. Але, бувало, приходили до санчастини і такі, хто демонстрував подряпини і заявляв, що стікають кров’ю, і вимагали термінової евакуації. Однак це можна було вважати більше хвилинною слабкістю, ніж боягузтвом – подивившись на поранених товаришів і медсестер, які працювали під обстрілами без «броників» – у «брониках» незручно, важко, незвично – бійці, отямившись, поверталися до зброї.

Прибудову, яку облаштували під санчастину, швидко розбили мінами, довелося переміститися в шкільний підвал. Спали на трофейних розкладачках із сепарського блокпосту і на підлозі на матах. Однак спали мало, а 24–25 серпня, коли обстріли не стихали, ні на хвилину не зімкнули очей. Небо полум’яніло від «градів», снаряди розривалися зовсім поруч, у дворі, знищуючи техніку, яка тріщала і горіла, відблискуючи полум’ям на скло та освітлюючи цей маленький апокаліпсис.

Окрім Дрина і Мурки, медичну освіту в батальйоні мав лише Терапевт. Однак навіть дипломовані спеціалісти-медики з досвідом роботи не зіштовхувалися під час своєї мирної практики з кульовими та осколочними пораненнями, не знали, як діють деякі препарати.

Наприклад, Мурка – медсестра-анестезіолог зі стажем, прекрасно знала, як підтримати роботу серця, нормалізувати тиск, зупинити кровотечу, але військовій медицині навчалася вже під час бою, вечорами дзвонила сестрі в Одесу і просила, щоб та подивилася в інтернеті, як правильно користуватися целоксом чи якимось іще незнайомим препаратом. Усі інші вміли в кращому випадку правильно накласти пов’язку і зробити укол.

– Укололи? А хрестики на руку їм поставили, щоб другий раз не уколоти? – по декілька разів перепитувала Мурка бійців-санітарів, розуміючи, що за таких обставин навіть досвідчені лікарі можуть помилитися.

Проте необов’язково бути дипломованим лікарем для того, щоб допомогти не померти. У бою правильно накладений джгут або бинт важливіший диплома про вищу освіту, а сміливість цінніша за досвід роботи в медичному закладі. Дрин, Мурка, Аліна, Кішка, Мері, Вітерець, Яр – всі вони залишалися на передку до найостаннішої секунди.

Допомогу доводилося надавати не тільки своїм. Дрин допомагав полоненому сепаратисту Австріяку, якому Сімка через необачність зламав ногу. Шин Дрин не мав, тож наклав щільну картонку, після чого розвідник Іраклій забрав Австріяка і вивіз до Слов’янська для обміну на наших полонених.

У підвалі школи від обстрілів ховалися і місцеві жителі, переважно люди похилого віку, жінки і діти, які залишилися відрізаними від харчів та води. Бійці ділилися з ними, чим могли, але провізії в батальйоні залишалося не так вже й багато, і з 25 серпня бійці перейшли на підніжний корм: їли все, що знаходили на людських городах, у садах та погребах. Якось Мурка завітала до зв’язківців – потрібно було надати допомогу кільком легкопораненим бійцям – у той час, коли їх активно почали накривати мінометами. Хлопці тоді варили на вогнищі супчик, який і кинулися рятувати в першу чергу – суп варили півдня, було б шкода, якби той загинув під мінами і знову б довелося голодувати. Однак найтяжче було з водою, яку заміняли кавунами. Пити хотілося так, що бійців навіть не лякали обстріли, під якими вони, захоплені пошуками, бродили по бакші. Спрага і голод сильно притуплюють страх, особливо це кидалося в очі в останні дні блокади.

Мирні мешканці страх як боялися обстрілів, особливо старі люди, яким, здавалося б, уже й не страшно помирати. Одна старенька так прив’язалася до Мурки, що як тільки починали завивати міни, брала медсестру за руку і міцно тримала до самого ранку. Одного разу міна потрапила в подвір’я приватного будинку неподалік на сусідній вулиці, осколками жінці розчикрижило живіт. Її привезли до школи, і Мурка, як вона висловилася, «вправила все, що могла», тобто акуратно зібрала кишки, що вивалилися з черева, в целофановий пакет, уклала його пораненій в руку і сказала: «У жодному разі не розтискайте пальці, поки не покажете це лікарю!» Родичі поклали жінку в «жигулі» і відвезли до Харцизька, де їй зробили операцію. Жінка вижила.

У той самий вечір принесли Куща, і також – із пораненням у живіт.

– Потрібно зробити дренаж, у нього сильна внутрішня кровотеча, – зробила висновок, оглянувши пораненого, Мурка.

– Так зробіть! – його товариш із позивним, здається, Грег, стиснувши зуби, з надією дивився на медсестер.

– Я не зможу. Я не вмію, я, на жаль, не хірург. Його потрібно евакуювати. Зачекайте, я швидко… – Мурка відійшла в бік і переговорила по телефону, зв’язок ще пульсував. – Я зараз розмовляла з родичами жінки, вона також поранена в живіт, місцева, ми й трохи допомогли… Її в Харцизьк вивезли, в лікарню, тепер уже все гаразд, зробили операцію, мусить вижити. Вони згодні вивезти мене з Кущем до лікарні. Я до Філіна піду!

Мурка швидко знайшла Філіна, але той не був налаштований на довгі розмови, бо вислухав і сказав: «Ні!»

– Ну чому – ні? Чому – ні! Він же помре, ви розумієте? Кущу терміново потрібна