Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Раймонд з люттю відсахнувся від мене, ніби я його вдарила.

 Він підхопився й почав нервово ходити кімнатою, час від часу скуйовджуючи волосся і стискаючи кулаки. Нарешті він зупинився й люто відрубав: 

— Навіть не смій мене порівнювати з тим шматком покидька! Він намагався взяти тебе силою! А що зробив я? Врятував від того мерзотника? Може, не варто було втручатися? Може, ти цього й хотіла? 

— Що ви мені зробили? — здивовано перепитала я. Його питання прозвучало так розгублено, що навіть сльози висохли. — Ви мене купили, от що ви зробили! Купили, як коня! Ніхто не спитав мого дозволу! Ні Джейсон, ні ви!

 Я розуміла, що починаю переходити межу з обвинуваченнями, але зупинитися вже було неможливо. 

Ректор дивився на мене пильно, його обличчя не виражало жодних емоцій, ніби я була порожнеча, лише очі стали темними, як ніч. 

— Через вас я втекла з дому! Втратила все! І мені настільки не пощастило, що прибігла саме у ваше вороняче гніздо! 

Мною заволоділо дивне збудження, я зірвалася з дивана, не звертаючи уваги на те, що розірваний виріз сукні розійшовся, відкривши верхню частину грудей. Я з азартом виговорювала ректору все, що накопичилося, підходячи все ближче: 

— І ви навіть не спромоглися сказати, що ви і є Ворон! Ще й мали совість лякати мене ним! Тобто собою! Ви мене обманули! Замкнули! Ви… ви жахливий! У голові приємно паморочилося від власної сміливості та того, що я нарешті говорила те, що раніше боялася навіть подумати вголос.

 — Це все? — лагідно промовив Раймонд, і в його очах блиснула небезпечна іскра. — Тоді я додам дещо, якщо ти не проти. Я настільки жахливий, що виплатив усі борги твоєї родини — а вони, між іншим, чималі! Настільки страшний, що хотів дати тобі життя, про яке ти й мріяти не могла! Настільки огидний, що коли вперше побачив тебе в Академії Арканум, налякану й заплакану, не зміг добити тебе тим, що я і є Ворон! 

Я зрозуміла, що стою занадто близько до нього, і почала відступати. Адреналін усе ще вирував у венах, але замість звичного страху з’явилось трепетне передчуття — ніби настав той момент, який змінить усе моє життя. — А ще я настільки підлий, що взяв тебе на роботу, хоча мав повне право змусити тебе готуватись до весілля. Але я хотів дати тобі шанс заспокоїтись. Настільки мерзенний, що щодня слухав, як ти боїшся Ворона, хоча ніколи не торкався до тебе — ні як ректор, ні як Ворон! 

Я мовчала — мені не було чим заперечити. Я й справді боялася Ворона через плітки та чутки, які він, до речі, зовсім не поспішав спростовувати. 

— Настільки огидний, що дозволив тобі подзвонити тому Джейсону й слухав, як ти ніжно з ним розмовляєш, хоча той ідіот не заслуговував жодного з твоїх слів. Він підійшов настільки близько, що його тепло окутало мене з голови до п’ят. У горлі пересохло від передчуття чогось невизначеного, а розум затуманився. Я виставила руку, щоб стримати його, але це, звісно, не подіяло.Він узяв мою долоню і приклав до своїх грудей, просто навпроти серця. Під пальцями я відчувала ритмічне биття — і хвиля незвичної млості прокотилася по тілу. — А ще я настільки жахливий, що не дозволив Джейсону образити тебе. І весь цей час, поки ти була в академії, стримував себе, не дозволяючи перейти межу, хоч мені щоразу доводилося зціплювати зуби, аби не торкнутися до тебе! Я щось упустив у переліку своїх жахливих якостей? — завершив він хрипко. 

— Я… я не знаю, — прошепотіла я.

 Він ніжно проводив пальцями по моїй руці, залишаючи після себе приємний холодок і безліч мурашок по шкірі. Я була в якійсь солодкій млі, з якої не хотілось вириватись. Десь на задвірках свідомості тихо кричав голос розуму, закликаючи мене до обережності. 

— То якщо я такий монстр, яким ти мене вважаєш… може, нехай це хоча б буде заслужено? Його рука ковзнула мені за спину, і він владно притис мене до себе.

 — Ви ж обіцяли мені нічого не робити, пам’ятаєте? — поспіхом прошепотіла я. 

— Неправда, Ізабелло. Я обіцяв не зазіхати на твою невинність, — нагадав він, відкидаючи пасмо волосся з мого чола. 

— Але я не обіцяв, що не буду тебе цілувати.