Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Я відчула, як холод пробігся вздовж хребта, коли ця думка промайнула в голові. Вона була настільки жахливою, що я навіть не хотіла її обмірковувати далі. Але правду ігнорувати не можна.

— Я тобі не ворог. Я такий самий, як і ти, — нарешті промовив Аелар.

Його слова зависли в повітрі, а я, нічого не розуміючи, витріщалася на нього.

— Я Аелар, Оберіг Серця Атлантиди, — впевнено представився хлопець, що стояв переді мною.

Його слова, ніби громом серед ясного неба, відлунювали в моїх скронях.

“Оберіг Серця Атлантиди”.

Це неможливо! Несусвітня нісенітниця! Якщо це правда, то… ні, не може бути! Мене охопив страх, але я змусила себе залишатися твердою.

“Це все хитрощі Ларана. Він просто хоче витягнути з мене мій секрет. Я не поведуся на це!”

— Невже ти думаєш, що я в це повірю?! — голосно й впевнено вигукнула я, приховуючи свої справжні емоції.

— І не розраховував на це. Я знав, що це буде непросто, — відповів він, усе так само невинно посміхаючись.

Його посмішка зводила мене з розуму. У ній було стільки спокою й безтурботності, ніби він був абсолютно впевнений у своїх силах, ніби все вже вирішено.

“Що з ним не так? Чому він такий… блаженний?!”

Я відчувала, як нерви натягуються, мов струни. Кожне його слово й кожен рух викликали у мене хвилю сумнівів і запитань.

— Ти Енжела, Донька Аріелли. Майже двадцять шість земних років тому я відчув твоє народження. І весь цей час я відчував тебе, — його голос звучав так, ніби він розповідав про щось найдорожче у своєму житті.

Хвиля тремтіння пробігла моїм тілом від кінчиків пальців до коренів волосся. Повітря навколо ніби згустилося, і я раптово відчула неймовірний холод, що пронизав мене наскрізь. Мимоволі обійнявши себе руками, я зробила крок назад. Але чоловік навіть не зупинився. Його слова лунали, ніби вироки, пробуджуючи щось у моїй пам’яті.

— Ти була біля Дзеркала Душі. Ти розмовляла з Аделаїдою, і не один раз, — продовжив він із такою впевненістю, ніби сам бачив це на власні очі.

Зіниці моїх очей розширювалися з кожним його словом. Відчайдушно хотілося вірити. Хотілося дозволити собі захопитися правдою, що лилася з його вуст, але мій розум різко ставив бар’єри, забороняючи піддатися емоціям.

— Я не міг прийти раніше… — він опустив погляд, і в його очах на мить промайнув відтінок болю. — Та й зараз я не повинен був втручатися…

Його погляд став винуватим, немов тягар, який він ніс усе життя, зараз нарешті дав про себе знати.

— Каблучка, — несподівано промовив Аелар, вказуючи на мою руку. Його обличчя осяяла мрійлива усмішка, але вона мала відтінок смутку. — Вона прекрасна.

Я мимоволі глянула на свій безіменний палець, де сяяла каблучка, яка здавалася частиною мене самої.

— Кожен Оберіг чи Берегиня обирає, як виглядатиме його чи її ключ. Твоя мати була виняткова. Бездоганна. Серце Атлантиди їй до пари. І тобі воно неймовірно личить, — його слова звучали так ніжно, що я не змогла втримати слабкої посмішки, глянувши на каблучку.

“Вона й справді ідеальна.”

Але навіть усі ці слова не могли зняти ту напругу, що продовжувала стискати мене.

— А ось мій ключ, — промовив Аелар, м’яко змахнувши рукою.

Щось маленьке й блискуче матеріалізувалося в повітрі поруч із ним. Воно повільно попливло в мій бік, неначе хтось невидимий спрямовував його до мене. Від несподіванки я відступила, але ця річ наче володіла власною магією: цікавість і незрима сила потягнули мене назустріч.

Маленькими, обережними кроками я скорочувала дистанцію між нами. Моєму погляду постав неймовірно красивий кулон у формі ключа. Його витончені вигини, дивовижно деталізовані, переливалися сріблястим сяйвом, а в центрі пульсував сапфіровий камінь, наче він живий.

— Це… — слова застрягли в мене в горлі, коли рука мимоволі потягнулася до кулона. Але в останню мить я зупинилася.

Аелар уважно спостерігав за мною. Його погляд був теплим, але одночасно сповненим чогось більшого — чи то гордості, чи то надії.

— Так… У ньому відчувається почерк Аріелли, — промовив він, мрійливо вдивляючись у кулон. — Це саме вона допомагала мені створити його таким. Не бійся, можеш торкнутися. — Він усміхнувся й додав м’яко: — Тобі можна.

— Дякую… Я… Емм… Утримаюся, — відповіла я, різко відсмикнувши руку.

Ледь помітна тінь розчарування майнула на його обличчі, але він тут же приховав її за привітною усмішкою.

— Я показую тобі це лише з однією метою, — його голос став серйознішим, але все ще залишався спокійним. — Щоб ти мені повірила, Енжело. Своєю появою я порушив безліч правил…

Він зітхнув, дивлячись мені просто у вічі, наче намагаючись прочитати мої думки.

— Ти мені віриш?

Повітря ніби застигло. Мовчання, яке запанувало між нами, не викликало незручності. Навпаки, воно було наповнене чимось теплим і заспокійливим, хоча мій розум продовжував шукати відповіді.

— Припустимо, — нарешті вимовила я, намагаючись надати своєму голосу впевненості та гордовитості.

Усі фібри моєї душі вже давно повірили хлопцеві, який стояв переді мною. Його голос, погляд, навіть сама його присутність викликали в мені довіру. Але раціональна частина мозку чіплялася за сумніви, вишукуючи підступ у кожному слові чи жесті.

— Якщо це і справді Серце Атлантиди… — я кинула короткий погляд на кулон, що ширяв у повітрі, наче сам був живий, — …то ти Альв?

Чоловік раптом дзвінко розсміявся. У цьому сміхові не було ані краплі зневаги чи недовіри, лише чиста радість, від якої я здивовано смикнула бровою.

— Так, Енжело. Я Альв Аелар, Оберіг, — гордо підтвердив він. Кулон, що щойно парив переді мною, зник настільки раптово, що я навіть не встигла зрозуміти, куди саме.

— Але… Я не розумію… Навіщо? Навіщо ти тут? І чому все це мені розповідаєш…?

Слова рвалися з мене плутаними думками. Вся ситуація здавалася мені надто дивною та абсолютно незрозумілою.