Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Аелар усміхнувся своєю грайливою, майже хлопчачою усмішкою, але в його погляді читалася певна втома.

— Чесно? — запитав він.

Я лише машинально кивнула.

— Я і сам не знаю, — відповів він, знизуючи плечима. — Я не повинен був бути тут. І тим більше розповідати тобі про це. Але… побачивши тебе…

Він на мить замовк, ніби підбирав потрібні слова, а потім продовжив тихим, але впевненим голосом:

— Я просто не зміг залишити тебе в біді. Не зміг не допомогти. Я б ні за що на світі не пробачив собі, якби щось трапилося.

Його слова змусили мене внутрішньо завмерти.

— Отже, це ти…? Ти вбив усіх упирів? — я раптом ухопилася за щось більш зрозуміле й раціональне, ігноруючи ту частину розмови, яка нагадувала надто складну загадку.

Аелар кивнув, ніби це було щось само собою зрозуміле.

— Так. Але, між іншим, у тебе й самій виходило дуже навіть добре. Потрібно лише трохи більше концентрації, — сказав він підбадьорливо, ніби це була просто порада на майбутнє, і від цього мені стало якось незручно.

— А…? — я поглянула на своїх друзів, які досі нерухомо лежали на землі. Серце стиснулося від тривоги. — Вони живі? — хрипким голосом запитала я.

— Звичайно, — обурено вигукнув Аелар, навіть трохи скривившись від такого питання. — Вони просто без свідомості.

— Але чому? — Я звузила очі, силкуючись зрозуміти його мотиви.

— О, я не можу так ризикувати, — просто відповів він.

Я витріщилася на нього. Його спокій мене одночасно дратував і бентежив.

— Це маячня! — вибухнула я гнівом.

“Не може він ризикувати! Серйозно?!”

Він врятував нас, знищив з десяток упирів, зцілив мене, вступив у контакт, а тепер поводиться так, ніби все це — лише гра, і секретничає?!

— Ти знищив усіх ворогів, зробив очевидно неможливе, але вважаєш, що розбудити їх — це вже ризик?! — кинула я йому в обличчя, відчуваючи, як адреналін пульсує в моїх жилах. — І як ти збираєшся все це їм пояснити?! — саркастично запитала я, склавши руки на грудях і втупившись у нього з неприхованим роздратуванням.

Аелар виглядав збентеженим, його ідеально спокійна маска дала легку тріщину.

— Навіщо їм щось пояснювати? — щиро здивувався він, піднявши брову.

— Пф… Ну, напевно, тому що вони прокинуться і, здогадайся що, зажадають пояснень! — з мене аж бризкав сарказм.

Я вказала на нерухомі тіла моїх товаришів, і зухвало додала:

— А особливо вона, — тицьнувши пальцем у бік Глорії, що лежала найближче до нас.

Аелар тільки нахилив голову набік і подивився на мене своїм невинним, майже щенячим поглядом, ніби й справді не розумів, у чому проблема.

“До біса все це! Сама щось придумаю,” — подумала я, скрипнувши зубами.

— Гаразд… І що далі? — нарешті вдалося мені трохи опанувати себе.

— У якому сенсі? — перепитав він, щиро не розуміючи, до чого я веду.

— Ну, ти розкрився мені. Я тобі, наче, повірила. І що тепер?

— Ах… Ти про це… Я… — він зам’явся, його впевненість раптом кудись випарувалася. — Я не знаю…

“Хм… Цікаво, він справді такий безневинний бовдур, чи це черговий його фокус?”

— Отже, я просто піду. І ми удамо, що цієї розмови ніколи не було? — сказала я, сама не очікуючи, що мій голос стане таким тихим, майже сумним.

Це було дивно, але, знаючи цього чоловіка якихось п’ять хвилин, мені вже не хотілося з ним прощатися.

— Я б цього не хотів, — тихо відповів він, опустивши очі.

Тиша. Ми стояли один навпроти одного, і наші погляди стирали час і простір. Мені було складно розібратися в тому, що я відчувала.

— Принаймні, поки що, — додав він, його голос звучав невизначено, як і його слова.

«І що це, чорт забирай, має означати?» — подумала я, відчуваючи, як моя тривога знову підкрадається ближче.

— Довірся мені, — раптом сказав він, і ця м’яка усмішка, здавалося, могла розтопити будь-які стіни. А потім, підморгнувши, він зробив невеликий жест рукою.

Не встигла я збагнути, що відбувається, як мої товариші почали прокидатися.

— Що?! Що тут відбувається?! — один зі Стражів різко схопився на ноги, розгублено озираючись навколо. Його погляд метався між лежачими товаришами, мною та Аеларом.

Я вже хотіла щось сказати, щоб пояснити ситуацію, але Аелар випередив мене.

— Дякую! Спасибі тобі велике! Вона врятувала мене. Врятувала нас усіх! — голосно вигукнув він, вказуючи на мене пальцем, і раптом, як на сцені театру, впав на коліна, зображаючи повну знемогу.

Я приголомшено втупилася в нього, ледь стримуючи здивування. Аелар виявився непоганим актором — це точно.

— Я взагалі нічого не розумію… Останнє, що я пам’ятаю, це як ми стоїмо у вогняному колі… — пробурмотіла Глорія, яка тим часом уже підвелася і стояла поруч зі мною. Її голос звучав обережно, але вже починав наповнюватися роздратуванням.

Потім вона знову подивилася на Аелара, з підозрою звужуючи очі.

— А ти взагалі хто такий?! — прошипіла вона, ніби хижак перед стрибком.

Аелар, не втрачаючи своєї впевненості, повільно підвівся з колін і спокійно відповів:

— Я Аелар. Я Берсарк.

***

Невпевнено увійшла в невелику темну кімнату, яка знаходилася в одному з віддалених крил Академії. У моїх руках спалахнув пучок трав, освітлюючи стіни, а в повітрі запахло свіжістю.

Аелар сидів за невеликим столом, знову зі своєю усмішкою, яка завжди здавалася одночасно заспокійливою і насторожуючою. Жестом він запросив мене сісти на вільний стілець.

— Ну, як усе пройшло? — запитав він, схиливши голову набік.

Я кинула на нього стривожений погляд, глибоко вдихнула й нарешті відповіла:

— Добре. У них не було причин мені не повірити.

Відразу після інциденту в лісі ми всі разом повернулися до Академії. Аелар, назвавши себе Берсарком, — магом-відлюдником, який не належить жодному клану і зазвичай живе серед звичайних людей, — сплів складну історію. Він розповів, що потрапив у пастку упирів, а я, проявивши свої магічні здібності, врятувала його, знищивши гніздо тварюк. І, що найдивніше, йому повірили.